Як більшовики знищували релігію. Мемуари українського священника про ув’язнення в таборах срср

«Заарештовано мене органами ГПУ 8 вересня 1929 року, після мого чотирирічного служіння в сані священника. В день арешту мені було 26 років. Заарештовано мене в селі Підвисокому на Уманщині. Падав дощ, коли мене вночі вели до в’язниці. Дві ночі й один день я сидів у в’язниці з двома мужчинами років під 30: один був посаджений за те, що вбив свою жінку, другий за те, що в якогось селянина украв корову. Під конвоєм, пішки, нас трьох переведено до Умані. Це було кілометрів 50–60. Увесь час по дорозі конвоїр насміхався з мене. За його словами, священики є тяжчі злочинці, аніж убивці чи злодії. […]

Мене було відведено до уманського ГПУ й посаджено в коридорі, де вже сиділо кілька заарештованих. Потім мене було суворо допитувано — силували мене, щоб я зрікся священничого сану. Коли я не погодився на це, мене били. Тоді було в мене відібрано всі документи: пастирську грамоту, атестат про закінчення вищої школи й інші. […] Вкинули мене в камеру в 24 кв. метри. Там сиділо вже 34 особи, я був 35-й. Припало мені місце біля «параші».

Денний розпорядок у тюрмі був такий: 

уранці подавалась якась забруднена гаряча юшка — це називали чай. Удень давали 200 г чорного, дуже часто неможливо глевкого хліба та приносили баланду. Після обіду виводили на прогулянку, кожного дня на 10–15 хв. Після прогулянки в’язні за власною ініціятивою били воші. Це було найбільше наше горе. У вогкій і переповненій людьми камері вони дуже скоро плодилися і нестерпно жалили тіло, в’їдалися в тіло до очевидних ран. В уманській тюрмі я просидів лише тиждень, потім був переведений до Полтави […] Слідство над усіма священиками переводив уповноважений ГПУ Батурин. Це була жорстока людина. Мене змушували зректися сану, били, пиляли члени, а коли вже нічого від мене не добились, тоді перевели до тюрми. В Полтаві за большевиків поширилось тюремне будівництво. Коли за старого царського часу там була лише одна тюрма на Кобилянській вулиці, то за большевиків їх стало кілька.

Там сиділо переважно українське селянство, хлібороби, які про політику не мали жодного уявлення, але які були звинувачені «в політичних артикулах». Багато сиділо української інтеліґенції: професори, учителі, лікарі, сиділо українське духовенство, — всім їм інкриміновано політичні артикули. Майже не було жодної камери, де б не сидів священик. У період від жовтня 1929 р. до лютого 1930 в полтавських тюрмах сиділо 28 священиків лише Української Церкви. 

З них 5 розстріляно, 1 збожеволів, а останнім дано від 5 до 10 років ув’язнення й заслано до далеких таборів для відбуття кари. 

Замість УСЛОНа я потрапив до концентраків ДАЛЬЛАГА. Умови життя і праці в концентраці були такі: 10 годин під землею в’язні довбають вугіль, потім вилазять з шахти на т. зв. відпочинок. Вийшовши з шахти, кожний в’язень повинен стати у велику чергу, спочатку за хлібом, потім за супом чи чаєм. На це виходило багато часу і нервів. Хліб видавали по виробці норми: 1000 г, 800 г, 600 г. Хто не виробляв норми, тим видавалось хліба нарівні з працівниками на господарчих роботах — 500 гр. Відповідно до кількості виданого хліба, видавався і більш чи менш доброякісний приварок. Спали на дерев’яних нарах, в дерев’яних бараках, по 200–250 осіб у кожному. По серед бараку стояла велика піч, зроблена з залізної шахтарської вагонетки. Біля печі завжди була розвішана випрана білизна, ганчірки, онучі. Завжди брудно, сморідно в такому бараці. В’язні, що лежали дальше від пічки, а ближче до дверей, приходили до печі грітись, а, відійшовши на своє ліжко, особливо взимку, простуджувались від холоду і скоро гинули.

Священикам завжди давали найгіршу працю: асенізаторів, вибойщиків, коногонів, породчиків тощо. Це був рід людей, яких називали мовчальниками. Бо священикам лихо було: хоч він скаже щось добре, чи лихе, — то ж ми визнавали за необхідне мовчати й триматись подалі від тих, хто про щось розмовляв. Бо в таборових умовах практикувались поновні процеси проти в’язнів. Так, у 1932 р. в нашому таборі трійка ГПУ вибрала кращих людей з табору: учителів, інженерів, священиків, селян, всіх понад 300, з них 87 розстріляно у Владивостоці, а решту присуджено на 10 років кожному до спеціяльних політізоляторів.

Були випадки, що людей палили на кострах

Так, у Бухті Сізіман начальник концентраку Доналіс разом з своєю дружиною палили людей на вогні, стріляли з пістоля, травили собаками. Терор цього начальника став відомим далеко поза табором Сізіман. Звільнився я, відбувши термін ув’язнення, в 1936 році. Після ув’язнення я був позбавлений усіх громадських прав і можливостей добути постійну працю. Переходив я з місця на місце: був я на Донбасі, був по всіх областях України, працюючи на різних роботах, особливо фізичних. Жив я в Україні й поза Україною під совєтським режимом з 1919 по 1941 p., а це майже 22 роки. За цей час я був 16 років як священик позбавлений всіх громадянських прав, з них 7 років ув’язнення в концентраках Далекого Сходу (Дальлаг).