Мінські угоди. Між війною та миром

Революція Гідності 2014 року стала поворотним моментом для України.

Повалення режиму Януковича створило політичну нестабільність, якою скористалася Росія. Спершу Москва анексувала Крим, а невдовзі розпалила конфлікт на Донбасі. Під прикриттям «громадянського конфлікту» спецслужби РФ організували проросійські заворушення в Донецькій і Луганській областях. У квітні 2014 року бойовики захоплювали адмінбудівлі, блокували дороги і створили так звані «ДНР» і «ЛНР». Це супроводжувалося постачанням зброї, фінансуванням і прямим втручанням кадрових військових з Росії.

Тоді українська армія не була готова до великого конфлікту. Роки недофінансування й корупції призвели до ослаблення обороноздатності. Попри це, Україна мобілізувала резерви, активізувала волонтерів і почала відновлювати сили. Однак російська військова перевага 2014 року зумовила масштабну ескалацію на сході України.

Як Донеччина стала полем бою

Росія розпочала гібридну війну на Донбасі, використовуючи пропаганду, військову силу й спецслужби. У квітні 2014 року проросійські формування розпочали захоплення ключових об’єктів інфраструктури й адміністративних будівель у Донецьку, Луганську, Слов’янську та інших містах регіону. Захоплення супроводжувалися організацією барикад, арештами проукраїнських активістів і проголошенням так званих «народних республік». Росія також почала надсилати так звані «гуманітарні конвої», які маскували постачання зброї та боєприпасів. Кремль стверджував, що російські кадрові військові опинилися на Донбасі випадково, заблукавши, або проводили там свої відпустки, хоча факти свідчили про їхню участь у бойових діях. Усе це спричинило ескалацію напруги й початок активних бойових дій. Підтримувані Росією бойовики проголосили створення так званих «ДНР» і «ЛНР». Кремль постачав зброю, гроші та кадрових військових, маскуючи свої дії під «внутрішній конфлікт». Факти свідчили про пряме втручання Росії, попри заперечення офіційних осіб. Так почалася збройна агресія, що змінила хід новітньої історії України.

Навесні та влітку 2014 року українські сили почали витісняти бойовиків.  Вони звільнили Маріуполь, Слов’янськ і Краматорськ, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Торецьк, частини Мар’їнки й силу менших міст і сіл. Росія заважала наступу, обстрілюючи ЗСУ з території РФ із систем «Град». 17 липня над Донбасом збито літак рейсу MH17. У серпні сталася Іловайська трагедія: українські війська потрапили в оточення через пряме втручання російських військ.

Мінськ-1

Україна була змушена шукати політичного вирішення конфлікту. Європа не могла ігнорувати загрози дестабілізації регіону. Дипломатія активізувалася. Білоруський президент Олександр Лукашенко запропонував майданчик для переговорів. 5 вересня 2014 року підписано перший протокол у Мінську. У переговорах брали участь Україна (Леонід Кучма), Росія (Михайло Зурабов), ОБСЄ (Гайді Тальявіні), лідери «ДНР» і «ЛНР». Протокол передбачав припинення вогню, відведення важкого озброєння, обмін полоненими та гуманітарну допомогу.

Після підписання Мінська-1 бойові дії на Донбасі не припинилися. Обстріли продовжувалися, а кількість загиблих зростала. Російські сили посилювали присутність на окупованих територіях, а проросійські угруповання отримували нове озброєння. Однією з найбільших трагедій того періоду стало загострення під Дебальцевим у січні 2015 року. Усупереч домовленостям, реального припинення вогню не відбулося, що змусило сторони повернутися до переговорів.

Мінськ-2

11–12 лютого 2015 року в Мінську відбулися багатогодинні переговори лідерів України, Росії, Німеччини й Франції. Обговорення супроводжувалося сильним тиском і загрозами ескалації з боку Росії. Мінськ-2 передбачав негайне припинення вогню, відведення важкого озброєння, амністію учасникам конфлікту, проведення місцевих виборів за українськими законами й повернення Україні контролю над державним кордоном. Хоча угода стала важливим дипломатичним досягненням, її реалізація з самого початку ускладнювалася постійними порушеннями з боку Росії та бойовиків. Попри домовленості, бої за Дебальцеве тривали. Це демонструвало слабкість угоди. Мінськ-2 допоміг знизити інтенсивність бойових дій і надав Україні час для зміцнення, але не забезпечив тривалого миру.  

Мінськ-2 став результатом важких компромісів. Угода відображала прагнення європейських країн уникнути масштабного військового протистояння в центрі Європи. Росія, що підтримувала бойовиків, мала можливість використовувати нечіткі формулювання угоди для тиску на Україну.

Переговори без гарантій

Нормандський формат об’єднав Україну, Росію, Німеччину й Францію за столом переговорів. Водночас так 1 формат зазнавав серйозної критики. Основні зауваження стосувалися браку механізмів примусу до виконання угод. Росія часто використовувала платформу для затягування часу, уникання санкцій і посилювання свого впливу на Донбасі. Формат обмежився участю лише європейських країн, що зменшило можливості впливу на Росію з боку інших міжнародних гравців, таких як США і НАТО. Також бракувало чіткої системи моніторингу виконання домовленостей. Через це Москва могла саботувати домовленості без значних наслідків, а процес мирного врегулювання залишався заблокований. Мінські угоди дали Україні час для реформування армії, але не запобігли повномасштабній війні. Їхні плоди ми пожинаємо зараз.