Перший з’їзд у Сєвєродонецьку: пролог до «донецького сепаратизму»

22 листопада 2004 року на Майдані Незалежності в Києві розпочались події, які сьогодні ми знаємо як Помаранчеву революцію. Народ виступив проти фальсифікацій на президентських виборах. Попередні результати, які засвідчували перемогу Януковича, різко контрастували з незалежними екзит-полами, за результатами яких перемагав Ющенко. Протиріччя в суспільстві наростали. Поки Захід і Центр України визнавав легітимність Ющенка, Схід і Південь підтримував Януковича. 26 листопада Луганська обласна рада  виказала непокору державним органам влади. За день до неї приєдналась Харківська обласна рада. Разом вони звернулись до Путіна за допомогою.

Тим часом «Партія регіонів» готувала підґрунтя для розширення своєї влади

Сєвєродонецьк перетворився на цитадель луганських «регіоналів». Вони першими виявили ініціативу й тому зібрання проводили тут. З’їзд відбувся 28 листопада 2004 року в Льодовому палаці міста Сєвєродонецьк на Луганщині. Усього зібралось 3,5 тисячі депутатів із 17 регіонів України. Звісно, що більшість належала представникам Сходу й Півдня, регіонам, де підтримка Януковича була найсильнішою. Серед них політики й бізнесмени різного рівня впливу. Окрім прем’єр-міністра Януковича там були: очільник Донецької облради Б. Колесников, голова Донецької обласної державної адміністрації А. Близнюк, голова Луганського облради В. Тихонов, голова Харківської облдержадміністрації Є. Кушнарьов та інші. 

Не обійшлось без представників кліру, на з’їзд прибув митрополит Луганський і Старобільський УПЦ (МП) Іоанникій. Очільники дійства заявляли, що представляють інтереси 35 мільйонів українців. Кушнарьову доручили координувати дії щодо стабілізації суспільно-політичної ситуації з Верховною радою Криму, Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою, Луганською, Одеською, Херсонською, Миколаївською облрадами, Севастопольською міською радою. Фактично — закликати їх до спротиву верховним органам влади.

Балом заправляли всі потроху, а не Янукович, як можна було припустити

За вказівкою Кремля до Луганської області вирушив колишній мер Москви Юрій Лужков разом із радником російського посольства. Лужков активно звинувачував США у фінансуванні акцій на підтримку Ющенка. А ще росіяни допомогли висвітлити з’їзд у ЗМІ. До Сєвєродонецька приїхали журналісти російських телеканалів. Звичні для нас сьогодні речі відбувались тоді чи не вперше. 

Почергово слово брали чиновники різного штибу. Від прем’єра Януковича й до голів обласних рад. Харківський губернатор Кушнарьов заявив: «Ми ніколи не дозволимо Галичині вчити нас жити». Саме так тоді верхівка східних областей розцінювала перемогу Ющенка.

На з’їзді лунали радикальні заяви. Спочатку серед депутатів консенсусу не було. Звучали різні пропозиції: домогтися автономії, утворити окрему державу чи навіть приєднатися до Росії. Створити автономне утворення під назвою Південно-Східна Українська Автономна Республіка (ПСУАР) зі столицею в Харкові. Вона мала стати федерацією, яка кордонами нагадувала обриси путінської «Новоросії». Уже тоді вперше пролунали заклики створити збройні підрозділи.

З какофонії заяв і звинувачень поступово з’явилися декілька принципів

Їх записали в лицемірній резолюції за підсумками з’їзду. Вона стверджувала: «Будучи прихильниками єдиної неподільної України, учасники з’їзду рішуче засуджують антидержавні дії так званої опозиції, що ведуть Україну до розколу й катастрофи. При цьому в разі подальшого розгортання антидержавного перевороту ми, учасники з’їзду, залишаємо за собою право відстоювання інтересів громадян наших регіонів і всієї України».  Окрім неї була ще ціла низка заяв і рішень. Їх ухвалили одноголосно, показавши всю «демократичність».

Учасники визнали постанову ЦВК про обрання Януковича президентом легітимною. Постановили в Луганській і Донецькій областях провести в грудні референдуми щодо питання отримання статусу самостійних республік у складі федерації. Також вирішили створити Міжрегіональну раду органів місцевого самоврядування українських регіонів.

«Рішення» впирались у політичну реальність, залишаючись на папері й в спогадах учасників

Населення регіонів не відчувало потреби у відділенні. Одіозним політикам бракувало політичної волі й підтримки. До мюнхенської промови Путіна з критикою США й НАТО залишалось ще 3 роки. Росія не була готова до відкритого втручання. Вона могла лише фінансувати маловпливові групи, які поширювали сепаратистські настрої. Наслідки ми змогли побачити лише від Революції гідності. Населення Сходу й Півдня в основній своїй масі не висловлювалось за відокремлення від України. Поляризації не набрала достатніх обертів попри всі старання Януковича й «Партії регіонів».

З’їзд засудив президент Кучма, Верховна Рада й Віктор Ющенко. Служба безпеки України й Генеральна прокуратура порушили кримінальні провадження проти групи федералістів. Утім, жодного обвинувачувального вироку українські суди не винесли. Ба більше, у грудні 2007 року Ющенко нагородив Бориса Колеснікова, який закликав до сепаратизму, орденом «За заслуги».

У ЗМІ з’явилися глузливі терміни «федераст» і ПіСУАР на позначення квазіавтономії та її прихильників. Віктор Янукович усе ж став президентом. Україна залишилась унітарною. Жодних референдумів не відбулось й обласні ради знову підкорилися центральним органам влади. У березні 2008 року відбувся другий з’їзд у багатостраждальному Льодовому палаці Сєвєродонецька. Цього разу депутати хоч і підкреслювали «російський характер» регіону, але не вимагали зміни його статусу. Такою могла бути історія поразки сепаратизму, якби Росія не розіграла цю карту ще раз.