Іванна Блажкевич. Дитяча письменниця з серцем воїтельки

Дитинство письменниці

Іванна народилася 9 жовтня 1886 року в селі Денисові (нині Тернопільська область) у багатодітній родині. Батько її був інтелігентною людиною — народним учителем і поважним культурно-громадським діячем. Мати за походженням була полькою, але себе вважала українкою і дуже тим пишалася. Коли Іванні ледве виповнилося три роки, її мати померла. Про онуку піклувався дідусь, який з дитинства прищепив своїй улюблениці любов до природи й казки.

Початкову освіту Блажкевич отримала в селі, далі вступила в Тернопільську семирічку. Вона була дуже розумна, любила читати й слухати оповідки дідуся. Склавши іспити екстерном, Іванна вступила у Львівську учительську семінарію. Тоді працювала народною вчителькою й вихователькою у дитячих садках.

Тоді західна частина України перебувала під владою Австро-Угорської монархії, де неодноразово спалахували повстання проти загарбників. Так, Марко Каганець, один із таких борців, створив і очолив організацію «Народний комітет», у яку входили селяни, що боролися з гнобителями. У лютому 1908 року Каганця схопили і вбили жандарми. Ця подія дуже вплинула на світогляд Іванни.

Того самого року Блажкевич написала вірш «Грудка на домовину Марка Каганця», який надрукували у львівському часописі «Народне слово». Таким був дебют молодої поетеси. Наступні поезії Іванни Блажкевич видавались у місцевих часописах. Своїм влучним словом Іванна показувала любов до всього українського й готовність до відстоювання рідного, за що отримала прихильність О. Кобилянської, У. Кравченко, Т. Бордуляка, з якими була в дружніх стосунках.

Юність поетеси 

У лютому 1911 року письменниця вийшла заміж за вчителя з сусіднього села Івана. Подружнє життя складалося гарно, Іванна з чоловіком учителювали по селах. Коли ж почалася Перша світова війна, Івана забрали на фронт. Згодом вона отримала звістку про те, що її чоловік перебуває в полоні. 

Сама Блажкевич не сиділа склавши руки, а приєдналася до національно-визвольного руху. У 1918 році вона одна з перших присягнула на вірність ЗУНР, повела за собою інших і стала делегаткою від Галицької округи до Народних зборів, що проходили у Львові. При створенні ЗУНР Іванні було доручено очолити ліквідацію жандармерських відділків на території Галичини. Однак, як ми знаємо, ЗУНР швидко розпалась, а всіх її активістів жорстоко покарано. Зазнала кар і Іванна: почалися погрози й арешти.

Неодноразово Іванну били, а в її квартирі за менш ніж два тижні проведено 17 обшуків. Звичайно, жандарми нічого не знаходили, однак їм так не подобалася націоналістка Іванна, що її вирішили увʼязнити. Дізнавшись про арешт, вона залишила сина в односельчан і втекла в ліс, де переховувалася кілька місяців. Австро-Угорська влада обіцяла велику винагороду тому, хто надасть будь-які відомості про Блажкевич, однак українка залишалася невловимою.

У жовтні 1921 року чоловік Іван повернувся з полону. Тоді щастю письменниці не було меж: вона почала творити з новою силою та одна за одною видавати пʼєси, казки, збірки поезій. Окрім того, Іванна займалася культурно-просвітницькою діяльністю — боролася з неписемністю в селах, організувала читальні, різноманітні гуртки, допомагала з відкриттям дитячих садків і сиротинців, проводила збори,  на яких виступала з доповідями. Також Блажкевич писала статті про патріотичне виховання молоді.

У 1928 році Іванна була кандидаткою на депутатку польського сейму. Місцева польська преса всіляко її принижувала. Її звинувачували в «підбурюванні проти влади і висміюванні польського шкільництва». Хіба ж знала Іванна, до якої трагедії призведе нелюбов поляків.

У родині Блажкевичів було пʼятеро дітей, однак лише двоє з них вижило. Донечка Любомира померла під час війни, а от шестирічну Софійку і чотирирічну Любу поляки отруїли, підсунувши дітям шоколад з отрутою. Наступного дня, після похорону, згорьована мати отримала записку польською мовою: «Смерть твоїх хаменят — то початок нашої помсти. Відтепер займися собою і залиш пропаганду вашої України, яка навіки здохла».

Від 1936 року Блажкевич працювала директоркою Повітового союзу в Тернополі. На підводі вона обʼїздила багато сіл західної частини України, де продовжувала займатися просвітницькою діяльністю. За непідкорення владі в період пацифікації її схопив каральний загін і вивіз за село. Іванні завдали 120 ударів палицею. Скривавлену й непритомну, Іванну знайшли місцеві і хотіли відправити до лікарні залізницею, однак начальник станції це робити заборонив. Тоді люди на руках донесли письменницю до лікарні.

Три місяці Іванна провела в лікарні. Львівські лікарі працювали понаднормово, щоб загоїти численні переломи й рани. Уже всі думали, що порятунку в цій ситуації немає і Блажкевич не виживе, та наперекір усьому і всім Блажкевич повернулася до життя. Після побиття Блажкевич не одужала цілком і змушена була ходити з ціпком. Після цього інциденту вона повернулася додому, де її зустріли й підтримали небайдужі.

У 1939 році, коли до влади прийшли червоні, Іванна мала в серці надію, що доля українців зміниться. Спочатку вона любо підтримала більшовиків, проте дуже швидко зрозуміла, що вони такі самі загарбники: тисячі націоналістів були заарештовані, вивезені в Сибір або вбиті. Мали червоні недовіру і до Іванни, стежили за нею, навіть на прості етикетки на продуктах харчування. 

За часів союзу українка працювала в літературній сфері й була задіяна в громадському житті, хоч як її намагалися усунути. Твори жінки друкувалися нечасто, і за них Блажкевич не отримувала великих коштів. Попри складнощі, письменниця організовувала Денисівську семирічну школу, дитячий садок, учителювала, боролася за культурні перетворення на селі. Пізніше, 1963 року, завдяки старанням Ірини Вільде й Олеся Гончара, Іванну прийнято в Спілку письменників срср.

До останніх своїх днів Іванна писала: чи то мемуари про свої зустрічі з відомими письменниками минулого, чи нові вірші або казки для дітей. Ігор Ґерета згадував Блажкевич так: «Привабливий образ Іванни Омелянівни доповнював її побут… Жодного разу ми не застали її в ліжку, хоча в такому віці недуги часто дошкуляли їй… Працювала у найбільшій кімнаті за великим столом зі стосами паперів, книжок, журналів, фотографій…»

Блажкевич мала вісім онуків, дожила навіть до правнуків. Жила сама. А втім, до неї часто навідувалася донька Дарія з чоловіком і дітьми. Про самотність жартувала: «Самотина має також добрі прикмети: нікому не докучаю, ніхто зі мною не свариться».

2 березня 1977 року у віці 91 року українка померла і була похована в селі Денисові. Внесок Блажкевич у культурне й громадське життя України колосальний: вона створила 140 дитячих садочків, читальні для неписьменних, швацькі курси для дівчат, улаштувала близько 700 творчих вечорів, пропагувала ідеї кооперації серед селян і була членом правління подільського союзу кооператорів.