Мода в Союзі за часів Сталіна: «культура бідності» та шаблонне виробництво

Комуністи вважали моду пережитком буржуазії

У часи сталінського правління одяг можна було охарактеризувати декількома словами: жалюгідний, сірий та невиразний. Населення мало ходити в однакових зразках, що дуже відрізнялись від західноєвропейських норм. Дослідниця «соціалістичної моди» Джурджа Бартлетт коментує це так: «Мінливий феномен моди творив загрозу супутникам соціалізму — стабільності, відсутності змін у системі й водночас непередбачуваності життя».

У складні часи 40-50-х років прийнятно було виглядати скромно і практично. Одноманітність була аксіомою для населення, порушення якої вважалось поганим тоном. Планове виробництво у швейній та текстильній галузях зумовило випуск однакових зразків одних і тих самих кольорів, а нестача сировини і нових технологій негативно впливала на якість одягу.

На початку 40-х складки й кльош були заборонені, замість них з’явилася рівна спідниця до коліна

До речі, цей фасон одягу популяризували через економію тканини. Базовий «лук» жінки «вʼязниці народів» у період правління Сталіна — це класичний костюм із приталеним жакетом і довгою вузькою спідницею, а також ділові сукні. Блузи часто мали грубі квадратні плечі, що диктувались військовим стилем. Образи були скромних кольорів і з мінімальним оздобленням (або взагалі його відсутністю). 

Щодо чоловіків, то ситуація була не кращою — піджаки із широкими плечима, штани з манжетами. Про запас мали кілька сорочок «на вихід». Також зберігалася і мілітарна мода: куртки кольору хакі, гімнастерки, офіцерські чоботи та шкіряні пояси. Ще з аксесуарів можна виділити фетрові капелюхи.

Воєнні часи

Починаючи з 1940 року, у СРСР активно закривали магазини, ательє та перукарні. На території Союзу було введено карткову систему видачі товарів через воєнний стан. Звичайно, на зовнішній вигляд тоді всім було байдуже — більшість носила військову форму. Поки чоловіки воювали, дівчата в тилу виконували важку роботу, тому одягали жилети, кирзові чоботи та валянки. Самостійно вони намагались шити пальта з ковдр та взуття зі шкіри тварин.

В Україні одяг створювали в Будинках моделей та Ательє мод. Масове виробництво зосереджувалося на швейних підприємствах. Перший український Будинок моделей був відкритий у Києві ще у 1944 році. 

Час диктував важкі виробничі умови

Робітники працювали в невеликому приміщенні з трьох кімнат, кравці приходили на роботу зі своїми швейними машинками та прасками, вугілля для яких самі купували на Житньому ринку. У Львові Будинок мод з’явився майже на 10 років пізніше — у 1954 році. В інших містах України такі установи постали лише в період «Застою» 1970-х. Зрештою, єдиним офіційно визнаним Будинком мод у Союзі був московський. Туди ж приїжджали моделі Діор, про яких ми розповідали в минулому дописі на тему модної індустрії.

Повернімося до виробництва. Перед профі швейної сфери постало складне завдання — створити одяг для зубожілого післявоєнного населення. Модельєри намагалися зробити зразки максимально однотипного одягу та ще й з недорогих тканин. Через брак коштів та матеріалу такий одяг часто потребував ремонту одразу після купівлі, тому для населення дешевше було доношувало старий.

Імпорту не було, асортимент вирізнявся убогістю. Багатьох це не влаштовувало, тож майже кожна друга жінка в країні вміла шити — іноді не з власної волі, а через потребу. Предмет «шиття» викладали в усіх школах, великими накладами видавали посібники та брошури з пошиття одягу. Іноді вбрання створювали навіть на замовлення в ательє. Проте майстрів, які цим би займались, було дуже мало, та й коштували такі послуги дорого.

Модниці у той час таки були

Вони одягали рукава-ліхтарики, маленькі піджаки, шапочки та берети. Ультрамодними серед жінок вважалися головні убори — тюрбани. Дівчата мріяли дістати трохи фетру, аби пошити собі капелюшки, та купити взуття на платформі або товстому підборі. Популярним було носити босоніжки з білими шкарпетками. Найзаможніші дівчата дозволяли собі нейлонові панчохи. Ті ж, хто не мав змоги їх придбати, домальовували шов і п’яту олівцем або звичайною крейдою. З аксесуарів носили сумки — ридикюлі. Світські пані часто одягали хутра. 

Щодо волосся, то все було просто — зачіски не мали попиту. Зазвичай волосся відрощували та заплітали у косички, перев’язуючи стрічками чи бантиками. Іноді модниці могли використовувати бігуді та різні способи завивки.

Якісне взуття — туфлі на підборах чи шкіряні чоботи — дістати було неможливо, оскільки черги сягали кількох кілометрів. Бувало, що в таких чергах люди стояли весь день, непритомніли і все одно поверталися додому з порожніми руками. Єдиним виходом залишалася Прибалтика, де продавали імпортний одяг.

Спідня білизна була ознакою розкоші

У воєнний час жінки задовольнялися панталонами, що зберігали тепло і комфорт. У післявоєнний період ситуація не змінилася. Селяни навіть чути про бюстгалтери не могли — під спідницею та сорочкою вони носили ще одну сорочку з бавовни. Лише на початку 50-х років почали шити гарнітур, який складався з сорочки на лямках і трусиків з бавовняного трикотажу. Трендовими стали сукні-комбінації — вони замінили піжаму та носилися цілий день. Завданням такого одягу було приховати білизну, що просвічувалися.

Ось так різко та навіть страшно деградувала одна з важливих сфер нашого життя. Зараз навіть уявити важко, що аби купити бодай якийсь одяг, потрібно було стояти всю добу у черзі, а нарешті зайшовши в магазин, побачити лахміття сірого кольору — єдино доступне для звичайного населення. Утім правило «бери що дають і не виступай» не поширювалось на родини партійної еліти, військового керівництва, дипломатів та акторів. Вони мало право одягати яскраві кольори та вишукані моделі.