Бранці тиранії Януковича


Справа Юрія Луценка


Перемога Януковича на президентських виборах 2010 року поклала початок періоду політичних переслідувань. Першим у цьому списку став Юрій Луценко — на той момент колишній міністр внутрішніх справ. Політик перебував у опозиції до влади й мав високий рейтинг. Закликав консолідуватись щодо питання Чорноморського флоту й об’єднання непарламентської опозиції. Навіть назвав Януковича «санітаром опозиції».

Щоб убезпечити себе, режим вдався до фабрикування кримінальної справи. Луценка звинуватили в зловживаннях під час служби й нецільовому використанні державних коштів. Нібито за змовою він незаконно виділив квартиру своєму колишньому водієві. По суті, це було попередження опозиції — нова влада не буде миритися із загрозами для свого існування.

Юрія Луценка засудили на 4 роки з конфіскацією майна й відправили відбувати покарання в колонію для колишніх силовиків. Європейський суд розкритикував правосуддя такого штибу та назвав вирок політично вмотивованим. Під тиском іноземних дипломатів Янукович помилував Луценка у квітні 2013 року.

Юлія Тимошенко


11 жовтня 2011 року ще одна жертва режиму Януковича отримала вирок. Нею стала експрем’єрка Юлія Тимошенко. Її так само звинуватили в зловживанні владою і перевищенні службових повноважень. Цього разу справа стосувалася газових угод із Росією. «Нафтогаз» вимагав компенсувати збитки в понад 1,5 мільярдів гривень. Серед суспільства реакція також була неоднозначною, багато хто заявляв, що умови вкрай невигідні. У результаті Тимошенко засудили до 7 років позбавлення волі, а також заборонили обіймати посади в органах державної влади протягом трьох років.

Лідерка партії «Батьківщина» могла стати основною альтернативою Віктору Януковичу на президентських виборах 2015 року. Міжнародна спільнота визнала вирок політично вмотивованим. До такого самого висновку дійшов Європейський суд із прав людини. Під час відбування покарання в Качанівській колонії №54 у Харкові Тимошенко заявляла про погіршення стану здоров’я та проблеми з наданням медичної допомоги. Це привертало додаткову увагу світової спільноти. Тимошенко звільнили 22 лютого 2014 року рішенням Верховної Ради України після втечі Януковича до Росії.

Справа «Патріот України»  


22 серпня 2011 року Ігора Мосійчука, Сергія Бевза, Володимира Шпару й ще двох активістів затримали поліцейські. Наступного дня їх відпустили, а ввечері знову кинули за ґрати. Після обшуків співробітники СБУ виявили вибухівку, зброю та набої. Від визнання всього цього своїм фігуранти справи відмовились. Їм оголосили підозру в підготовці теракту 24 серпня в Борисполі. Там, за версією слідства, вони планували підірвати пам’ятник Леніну. У народі їх назвали «васильківськими терористами», адже всі троє були депутатами Васильківської районної ради. Амністували їх лише після Євромайдану.

Політичні мотиви тут знайти нескладно. «Патріот України» входив до Соціал-національної асамблеї. Це український радикальний націоналістичний рух, який проводив низку акцій протягом 2008–2015 років. Серед них як побутові й екологічні — протести проти вирубки парків, так і соціально значущі — вимоги повернення ядерного статусу України, захист української церкви, вшанування пам’яті ветеранів УПА тощо. Це аж ніяк не сприяло стабільності влади, яка взяла проросійський вектор. Цим затримання Янукович висловив своє ставлення до всього націоналістичного руху.

Справа Ігоря Маркова


Марков був відомий як проросійський політик, який виступав проти європейської інтеграції України й підтримував ідеї тіснішої співпраці з Росією. Його партія «Родіна» активно діяла в Одесі та мала підтримку серед проросійських громадян. Проте конфлікти з «Партією регіонів» і відмова підтримувати всі рішення Януковича зробили його небажаною фігурою в політикумі. Позбавлення мандата й арешт показали, що навіть проросійські політики, які не вписувались у внутрішньополітичні розклади могли стати мішенню репресій.


25 вересня 2013 року Ігоря Маркова, народного депутата України й лідера партії «Родіна», позбавили депутатського мандата рішенням суду. Група виборців із його округу звернулась щодо можливих фальсифікацій. Марков оскаржував рішення, однак безрезультатно. Без депутатської недоторканності тепер його можна було запроторити у в’язницю. 22 жовтня 2013 року політика затримали в Одесі за звинуваченням у хуліганстві. Тоді, в 2007 році, він начебто побив учасників акції протесту проти встановлення пам’ятника Катерині II. Марков не визнав провини й заявляв про політичні переслідування. Його визнали винним у координації нападу на демонстрантів і масових заворушень. Суд постановив за це Маркова тримати під вартою.

Лише після Революції гідності, у лютому 2014 року, Ігоря Маркова звільнили з-під варти, а справу проти нього закрили. Після звільнення Марков продовжив свою політичну діяльність, виступаючи з антиукраїнськими заявами й підтримуючи анексію Криму.

Справа Андрія Дзиндзі


5 грудня 2013 року Андрія Дзиндзю, активіста Автомайдану й журналіста, затримали правоохоронці в Києві. Йому висунули звинувачення у викраденні бульдозера, який використовували під час спроби штурму Адміністрації Президента 1 грудня. Уже наступного дня Печерський районний суд обрав запобіжний захід — тримання під вартою строком у 2 місяці. Дзиндзя свою провину заперечував і називав справу політичною розправою. Затримання викликало обурення в Україні та за кордоном.


Автомайдан був активним громадським рухом під час Революції гідності, організовував автопробіги й акції проти корумпованої влади. Дзиндзя та інші активісти викривали злочини силовиків, що викликало незадоволення влади. Справа проти Дзиндзі стала частиною репресій проти учасників протестів. Лише після тиску громадськості й міжнародної спільноти в січні 2014 року його звільнили. Справу закрили після падіння режиму.

Дата публікації: 14 Вересня 2024

Читайте також: