Брєжнєвська психіатрія — як лікували українців від патріотизму

Каральна психіатрія в Радянському Союзі була універсальним інструментом політичних репресій і застосовувалася до всіх інакодумців незалежно від їхніх соціальних, релігійних чи національних відмінностей. У кожній радянській республіці були жертви політичного використання психіатрії. У кожній республіці були психіатри, які погоджувалися зрадити свій лікарський обов’язок та підтримати беззаконня тоталітарної системи.

«Ми навіть не хотіли боротися із радянською владою. Просто хотіли спокійно покинути цю країну і жити у вільному світі. Піти, як кіт від поганого господаря, але нам не давали такої можливості. Казали: “Ми тебе навчимо Батьківщину любити. Не захочеш — змусимо”», — Олександр Шатравка.

Розквіт каральної психіатрії припав на 60–70-ті роки

Психіатрією в політичних цілях зловживали майже в усіх радянських республіках, але найбільше до цього вдавалися саме в Росії та Україні. Тут були найнегуманніші психлікарні. Зокрема, в українському Дніпропетровську багатьох дисидентів, як-от Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Анатолія Лупиноса, Володимира Клебанова, Йосипа Терелю, Ярослава Кравчука та ін. піддавали тортурам медикаментами та іншими методиками. Однак найгіршу серед дисидентів та найкращу в середовищі КДБ репутацію в цьому плані мав інститут імені Сербського, звідки якраз і йшли накази про запроторення в лікарні.

«Ох, вже вони його і “лікували”: ліки жменями давали, від яких все тіло викручує і біль пекельний… Страшні були тортури», — Михайло Шатравка.

По всій країні створювалися спеціальні психіатричні установи 

Медперсонал необов’язково мав мати медичну освіту, головне — мати посвідчення працівника КДБ. Примусове лікування здійснювалося відповідно до «медичних норм». Однією з перших відомих жертв репресивної психіатрії став український радянський генерал Петро Григоренко. Герой Другої світової війни, командувач дивізією, у 60-х рр. він почав критикувати сталінізм і навіть Хрущова. У 1964 р. влада позбавила Григоренка офіцерського звання й усіх нагород та пенсії, проте він не зупинився. Посадити героя війни не випадало, і тоді його вирішили зробити божевільним. У підсумку в психіатричних лікарнях генерал пробув упродовж 6 років.

Леонід Плющ

Дуже влучно й детально описує своє «лікування» в Дніпропетровській спецпсихлікарні МВС в автобіографічній книжці математик, публіцист Леонід Плющ:

«Нейролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування і режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину й знищити її волю до опору. Хоч я намагався випльовувати таблетки, вони вбивали моє бажання читати або думати, і я швидко втрачав зацікавлення політичними справами, потім науковими, а тоді й дружиною та дітьми. Пам’ять моя різко ослабла, і моя мова стала коротка й уривчаста. У голові лишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні…».

У результаті Плюща звільнили, дозволили виїхати до Франції, а західні фахівці визнали його здоровим, попри знекровлений стан. Також під тиском Заходу вдалося емігрувати генералу Петрові Григоренку, але таких прикладів одиниці з-поміж великого числа нікому не відомих жертв каральної психіатрії.

До психлікарень надовго потрапляли за носіння хрестика, читання Біблії

Щоб мати шанс вийти, треба було визнати себе хворим, але тоді все вирішували не лікарі, а КДБ. Вони ставили діагноз, призначали лікування й визначали, чи в’язень видужав і міг бути звільнений. Цитата з офіційного лікарняного документа: «Неоднократно повторял, что Украина должна быть свободна, что руссификация ее недопустима».

Зазвичай за подібними висновками КДБ ставив такі діагнози: уповільнена шизофренія, марення сутяжництва й марення реформаторства, маніакальний психоз.

Що це означає? Радянській владі не подобалося, коли люди тікали від репресій за кордон до кращого життя. Також значно впливало, що в СРСР зростав рівень національної свідомості. Національна свідомість призвела б до краху радянської імперії та її ідеалів, яких вона досягла чи хотіла досягти, а тому активно намагалася «демократичним шляхом» не відправляти в ГУЛАГ, а запроторювати в психічну в’язницю, поставивши «правдивий» діагноз.

«Коли я встав, у мене було таке відчуття, ніби мене зґвалтували. Зʼявилися слабкість і сонливість. Ледве я дійшов до свого ліжка в камері, як втратив свідомість. Отямився і відразу відчув, що я хворий. У всьому тілі була незвичайна слабкість, і мене нудило, — Ветохін Юрій, якого увʼязнили після невдалої спроби втекти до Туреччини через релігійні утиски. — Спробувати заховати таблетки у роті, щоб потім виплюнути, було великим ризиком. Медсестра, яка відкрито визнавала, що багато її пацієнтів нічим не хворі, ретельно стежила, щоб усі ковтали препарати».

Систему каральної психіатрії в СРСР скасували лише в 1988 році

16 психіатричних лікарень спеціального типу МВС СРСР передали до Міністерства охорони здоров’я СРСР, а п’ять лікарень ліквідували. З психіатричного обліку зняли 776 тисяч пацієнтів. Система не допускала проявів українства, а найактивніших учасників ламала до самого кінця. Ми, українці, маємо знати про це, пам’ятати, робити висновки й не допускати такого сценарію в подальшому. За останні 30 років багато що змінилося, але залишки радянської психіатрії ще є. Надіємося, що нове покоління нарешті подолає наслідки радянського минулого.