Чому не можна забувати про війну. 11.11.22 — визволення Херсона

Як відомо, люди здатні швидко адаптуватися до змін і формувати нові звички. Для когось звичкою стало спускатися в підвал, волонтерити на вихідних або жертвувати гроші на армію. Хтось звик до жахів війни й змирився з нею саме тоді, коли прагнення до перемоги потрібне найбільше. Хтось перестав читати новини й став жити так, ніби війни немає. Хтось сподівався рішучого контрнаступу так само, як нової серії серіалу.

Звичка — це спроба людини адаптуватися до нового. Варто розуміти, що звичка до війни є не чим іншим, як способом не загубити здоровий глузд. Турбота про своє психічне й фізичне здоров’я під час війни — це нормально: це нагадує нам про звичне життя. Проте звикання до війни має не тільки переваги.

Спершу росія планувала захопити всю Україну за тиждень, але несамовитий опір і мотивація кожного українця зупинили орди окупантів. Самоорганізація суспільства, волонтерський рух, активність добровольців, протестувальників в окупованих містах, відчайдушність прикордонників і солдатів — усе це приклади нашого героїчного спротиву, того, що зруйнувало ілюзії росії про «апатичність населення».

А втім, з плином часу ми почали звикати до обстрілів, до новин про воєнні злочини росії та смерті невинних людей, хтось утомився волонтерити, хтось більше не відчуває надії — і це саме те, чого хоче ворог — росія. 

Рік тому, 11 листопада, звільнено Херсон.

Безліч разів росія повторювала, що вона там навіки, що спротив неможливий і що поразка України — це лише питання часу. Хтось на окупованих територіях почав цьому вірити і перестав боротися, а хтось не втрачав ні на хвилину віри в перемогу.

росія, побачивши згуртованість української нації, обрала іншу тактику —

виснажувати нас психологічно й фізично: щодня вбивати цивільних, руйнувати міста й нищити об’єкти критичної інфраструктури. росія почала довгу гру, як у 2014 році, після поразки «російської весни». Її мета — закріпити за собою захоплене, тиснути на українців і поширювати апатію, зрадництво, відчай, утому, недовіру. Натомість ці емоції повинні бути притаманні суспільству, яке розпочало одну з найкривавіших війн у 21 столітті.

Нам необхідно памʼятати про війну.

Сьогодні війна триває. Скрізь та для кожного. Саме зараз уламком поранено чийогось сина, чиясь дочка відбивається від п’яного російського ґвалтівника. Саме зараз хтось працює, купує хліб за останні гроші чи переказує кошти рідним. Хтось думає про кохання, а хтось шкодує за втраченим. Хтось іде на мітинг у Берліні, а хтось ховається від фсб у москві. Саме зараз в окупованому Донецьку маленька Настя жде звільнення, а в Бердянську партизани знищили російський БТР.

Боротьба триває, і дії кожного з нас сьогодні створюють завтра. Не знайдеш 20 грн на донат — не будуть зібрані кошти. Не будуть зібрані кошти — не буде збережене чиєсь життя, не будуть визволені окуповані території. Буде перемога росії й нестерпне життя для всіх. Не дай ворогу жодного шансу! Нас мільйони, і разом ми сильні.

Українське суспільство вміє творити дива.

У 2014 році добровольці захистили країну, у 2022 році за три доби українці зібрали 600,000,000 гривень на байрактари. Головне — продовжувати рухатися й не зупинятися. Війна перейшла в ту стадію, коли переможе найупертіший. Ми захищаємо свою незалежність, свою землю, своє майбутнє й свої права. Ми переможемо. Чим більше ми робитимемо для перемоги сьогодні, тим швидше ми подолаємо ворога.

Якщо стоятимемо твердо, як криця, то росія програє. Щодня росіяни катують і вбивають мирних людей — про це неможливо мовчати. Світ не має морального права звикати до зла. Жоден з нас не має права звикати до вбивств. Кожна хвилина важлива для чийогось життя. Кожна гривня. Кожна усмішка та кожне повідомлення.

Немає нічого поганого в тому, щоб продовжувати жити.

Сходили в кафе чи в кіно? Погуляли з друзями в парку? Придбали новий телевізор для дому? Наші захисники ЗСУ бʼються за те, щоб Україна могла продовжувати жити. Але, продовжуючи жити, не забувайте запитувати себе щодня: що сьогодні я зробив для наших захисників і для майбутньої перемоги? І якщо у вас не буде відповіді, час щось змінювати: переказати кошти, здати кров, поширювати правду, допомагати пораненим чи воювати.

Ніхто не знає, коли закінчиться війна. Якщо суспільство дозволить собі забути про війну й перестане бути ефективним тилом для армії, окупанти не будуть подолані.

Зараз вирішальний історичний момент не лише для нас, а й для цілого світу. Цього разу ми всі боротимемося до перемоги й житимемо в новій Україні. Нагадай друзям, що разом нас багато, нас не подолати!