Любов Володимира Івасюка: музи композитора й фінальна «чорна фея»

Володимир Івасюк був красенем — невисокий на зріст, русявий та синьоокий — він справляв неабияке враження на дівчат. Поет Степан Пушик розповідав: коли молодий композитор приїжджав до нього в гості, сусідки одна за одною прибігали щось позичити. А потім казали: «У твого друга такі очі, що в них можна втопитися…». А ще дівчат приваблювали сяйво його душі й надзвичайно позитивна енергетика. Його було помітно серед натовпу, і Володя це знав. Він мав декілька критеріїв до своїх майбутніх дівчат, одним з яких відзначав красу душі. І, як будь-яка творча людина, Івасюк часто закохувався, а переживання і почуття виливав у пісні.

Подруга дитинства — Людмила Шкуркіна («А мені шістнадцять літ»)

Першим коханням Володимира була його подруга дитинства Людмила Шкуркіна. Вони разом ходили до музичної школи. Юрій Візнюк згадував: «Люда була від природи дуже красива, як і Володя… Ми, викладачі, помічали, як вони між собою воркують. Вони просто, як голуб із голубкою, разом ходили. Ніхто не сміявся, не дорікав. У Володі була висока внутрішня культура, виняткова. У Люди теж».

Коли юнак потрапив у халепу з бюстом Леніна (звалив його, бавлячись із друзями), то Людмила захистила його. Тоді дівчина, як секретар комсомольської організації школи, мусила проводити загальні збори, на яких підіймалося питання про виключення юнака з комсомолу, що автоматично означало проблеми із закінченням школи. Володю любили і учні, і вчителі, тому ніхто не хотів, щоби хлопця виключили. Але на те була вказівка компартійних чиновників. Тож Людмила поставила на голосування проєкт рішення таким чином, що за виключення Івасюка комсомольці так і не проголосували — і Володимир успішно закінчив школу.

Людмила й Володя мали багато спільного, до того ж Людмила була солісткою ансамблю «Буковинка», який створив Івасюк. Жінка згадувала про ансамбль так: «Це було так давно, коли ми ще були учнями. Ми вчилися в музичній школі й дружили між собою. Усі учасники ансамблю — це мої та Володі друзі. У ансамблі виступали чотири дівчини й четверо хлопців… Створив ансамбль і керував ним Володя. Ще зі школи Івасюк почав писати вірші, а потім й музику. Він із дитинства був дуже обдарований і вимогливий хлопець. Володя нас усіх єднав. Тоді вокально-інструментальні ансамблі (ВІА) лише почали створюватись у колишньому СРСР. Це було таке нове, цікаве, захоплююче. Ми виступали так щиро! Співали професійні пісні, зокрема, Мирослава Скорика й аматорські, Івасюківські. Члени ВІА дружили між собою, часто збиралися разом, відпочивали. У 1965 році ми стали переможцями обласного конкурсу й поїхали в Київ на урочистий концерт із нагоди 25 річчя возз’єднання Буковини з Радянською Україною (тоді отримали приз — нас нагородили поїздкою по Дніпру). Одного разу ми зібралися в лісі й написали листа в майбутнє, засунули його в пляшку та закопали. Шкода, що вже не пам’ятаю, де те дерево…».

Батьки Володимира дуже любили Людмилу, вона фактично виросла на їхніх очах, і батьки дівчини схвалювали вибір доньки. Проте, на жаль, дороги пари розійшлися: Шкуркіна вступила до Київського театрального інституту, а сім’я Івасюків переїхала до Чернівців. Відомо, що молоді люди намагалися підтримувати звʼязок на відстані. Володимир навіть приїжджав у Київ на премʼєри виступів подруги: «Те, що було святе в нашому дитинстві, в юності. Це перше наше кохання. А те, що почалося в юності, дороге на все життя. Тим більше, що Володя завжди був дуже уважний до мене. Я пам’ятаю, як він приїхав до мене на дипломну виставу (я грала роль Елізи Дуліттл у виставі “Моя чарівна леді”), сидів у залі поруч із мамою. Це було так зворушливо…».

Саме Людмилі на її 16-річчя композитор написав пісню «А мені шістнадцять літ». Шкуркіна згадує про це: «Ми в складі “Буковинки” заспівали її перед нашою кіцманською публікою. А містечко ж маленьке, усі знали про наше кохання. І говорили: “Оце ж він Людці написав….”». А ще додає: «Для мене цей подарунок надзвичайно дорогий. Я його дуже ціную і зберігаю дотепер альбом, який власноруч зробив для мене Володя — там ноти, вірш і його фотографія».

Жінка з сумом згадує останню зустріч із Володимиром: «Як справжній мужчина Володя ніколи не бідкався, але не вмів приховати свого настрою. Він ніколи своїми проблемами не докучав близьким людям. Я пам’ятаю серпень 1978 року. Володя і я приїхали в Чернівці. Ми зустрілися. Сиділи в нього вдома, на вулиці Маяковського, потім пішли в кафе. І раптом Володя каже: “Давай до Кіцманi поїдемо”. Взяли машину. Пройшли з ним по містечку, згадали дитинство. А потім поїхали до лісу. Знайшли так звану Рубану дорогу. Пройшли нею. Відвідали озеро, зайшли в хатинку лісника… Відмотуючи в спогадах те літо, я думаю: чого ж його так тягнуло в ті місця, у дитинство? Я навіть не могла подумати, що дуже скоро прийде страшна біда…».

Зрештою, жінка вийшла заміж уже після вбивства Володимира. А про давнього друга наостанок сказала так: «Я щаслива, що юність моя була осяяна дружбою з Володимиром, що він був у моєму житті. Бо Володя був особливий. Знаєте, я на інших чоловіків дивилась крізь призму ставлення Володі до мене й до жінок. Я від нього завжди відчувала таку ніжність, трепет. Бувало, ми не бачились часто, як в юності, але то він завжди знаходив час і приїжджав до Дніпропетровська, або я їхала до Львова до нього…».

Людмила Шкуркіна зіграла більше 30 ролей і стала заслуженою артисткою України з 1975 року й лауреаткою премії ім. М.Заньковецької 1996 року. На жаль, вона виступала здебільшого на Росії, там же зараз живе і її син.

Студентська любов — Марія Соколовська («Червона рута»)

У Чернівецькому медінституті Володимир познайомився з Марією Соколовською. Вони навчались в одній групі, разом сиділи на парах, захоплювалися музикою і виступали в інститутському ансамблі «Трембіта». Усі навколо знали, що Івасюк любить Марію і саме їй він присвятив свою пісню «Червона рута». Соколовська згадує, що чорновий варіант цієї пісні Володимир показав їй ще в 1968 році, а закінчив він своє творіння в 1970. Коли пісня вийшла у світ, то Володимир переписав слова «Рути» і додав напис: «Мусі від Володі».

Пізніше дівчина казала: «З Володею ми були поруч увесь день: зранку — заняття, ввечері — репетиції ансамблю… Любов до музики й медицини єднала нас… Коли збиралися на репетиції, Володя завжди підходив до мене й цілував у щоку. А називав мене лише Марічкою або Мусею… Уже пізніше мені розповіли, що Івасюк був закоханий у мене, але сам він ніколи не зізнавався. Мабуть, йому легше було про все сказати в піснях».

Уже заслужена артистка України Марія Соколовська згадувала про милий подарунок від Івасюка — власноруч виготовлений альбом, у якому написані ноти й текст, все розмальовано олівцями та підписано «Людочці на день народження»: «Це для мене найдорожчий подарунок… Я дуже ціную те, що було між нами. Перше наше кохання дороге на все життя. Воно залишиться назавжди святим…».

Проте не склалось — невдовзі жінка вийшла заміж і народила дитину, яку назвала на честь виконавця: «Ще студенткою я вийшла заміж за викладача. Володя надіслав тоді вітальну телеграму зі Львова. Мене часто запитують, чому ми не одружилися з Івасюком. Мабуть, не судилося… Відтоді, як Володя помер, він часто мені сниться: стоїть на горі у своєму синьому костюмі й чекає».

Роман на роботі — Ніна Щербакова («Мила моя»)

Струнка білявка Ніна працювала асистенткою звукорежисера Чернівецького телебачення. Саме там вона й зустріла Володимира, який часто знімався в музичних шоу. Потім хлопець приходив до неї додому, грав на піаніно свої пісні. Пара часто гуляла разом. 

Але частіше вони таки бачились на роботі. Якось Володя прийшов і подарував Ніні власноруч виготовлений альбом, у якому разом із нотами й текстом пісні «Мила моя» були світлини музиканта та інші його пісні. Записка голосила: «Ця пісня була написана під впливом якогось неясного образу, хоч я і відчував, що цей образ існує насправді. Під час запису я почав усвідомлювати, що той далекий туман, для якого я писав свою пісню, набуває конкретної форми й перетворюється на тебе, Ніно. Хоч це й дивно, але це так. Я зрозумів, що ця пісня написана під твоїм впливом, і по праву вона має бути твоєю. І це нічого, що зараз не весна, а осінь, що квітів уже мало. Я не хочу повторюватися поза текстом. Та голубий світ все ж залишається в моїх очах, а в руках — ласка, і я їх буду нести до далекого видіння, що стало близьким».

Якось Володимир і Ніна ходили разом у гори, де дівчина побачила найвищі вершини Карпат. Композитор тоді співав свою пісню «Я піду в далекі гори». 

Проте, знову ж таки, не вийшло — у 1972 році Володимир переїхав до Львова, а в 1973 Ніна взяла шлюб. Часто дівчина їздила у відрядження на Івано-Франківщину. І час від часу, щоби зустрітися з нею, приїжджав зі Львова Володимир. Остання така зустріч відбулася напередодні відʼїзду Івасюка на конкурс «Молоді голоси» в Хмельницькому. Це було 19 чи 20 квітня 1979 року. Володимир, як згадує Ніна, був у гарному настрої, розповідав про свої грандіозні плани. А за кілька днів він зник…

Молоде захоплення — Галина Тарасюк («Пісня буде поміж нас»)

Галина Тарасюк працювала в газеті «Молодий буковинець», коли її, юну дівчину, попросили написати статтю про виконавця Володимира Івасюка. Так вони зустрілись у сквері для розмови й з того моменту почалися стосунки. Хлопець зустрічав Галину після університету й проводив екскурсії містом.

Дівчина згадувала так про Володимира: «Перше, що мене вразило у Володі, — його очі. Небесні. Не сині й не блакитні — небесні. Потім він мені сказав, що очі йому дісталися в спадок від бабусі, а вся їхня сімʼя — чорноока. Друге ж, що здивувало мене, — соромʼязливість, не притаманна для хлопців його віку, а особливо для місцевої знаменитості, якою Володя був. Він буквально знітився, почервонів і запропонував мені відкласти розмову на пізніше. Зізнаюся, я була рада, що розмова відкладеться… Тут я зрозуміла, що до неї треба підготуватися. Я вперше зустріла людину свого віку, ровесника, від якого сходила еманація розуму, таланту й благородства — три речі, які я так шанувала в чоловіках і які разом майже не стрічаються в одній особі. Я не помилилася. Володя виявився надзвичайно ерудованою, інтелігентною, нестереотипною людиною. А ще якось безоглядно доброю і щирою».

Пара могла вільно розмовляти про музику, літературу й політику. Особливо вони засуджували радянську владу і її тоталітарний режим, який диктував творчим людям напрям їхнього руху. Саме Тарасюк композитор присвятить свою чуттєву пісню (і улюблену його пісню авторки цього допису) «Пісня буде поміж нас».

Сестра Володимира згадувала: «Восени 1970 року Володя познайомився з Галиною Тарасюк і частенько говорив про неї. Казав, що їхні прізвища добре римуються і що самі вони душевно непогано заримовані. Я збагнула, що він захоплюється нею. Вона гарна, а до того гостроязика. З нею Володя почувався дуже добре, вона мала в собі щось щире, чисте, здорове, що імпонувало йому. У той час він уже працював над твором “Пісня буде поміж нас”. Я послухала один куплет і спитала, про кого це. Він блимнув очима й відповів: “Не заважай… Про Галю”».

У жовтні 1970 року дівчина запросила Володимира на свій день народження. Той подарував їй різьблену рахву (шкатулку круглої форми) й весь вечір грав на гітарі, співаючи свої пісні. 

Часто хлопець звертався до дівчини так — Коцю. Коли ж Галя запитала, чому саме так, то він відповів, що його тато так називає маму. Галина згадує: «Не знаю, як можна назвати наші стосунки з Володею! Але це було щось таке чисте, ніжне й гарне, як маків цвіт, на який і тінь не впала. Нічого подібного в моєму житті не було. Яким він був? Світлим. У нього не було поганих рис, принаймні я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний. У нього був священний пієтет до життя, яке він любив, як дитина, і хотів, щоби воно ніколи не кінчалося… Володя вмів переконати людину в її власній неординарності, у її великій, але неусвідомленій цінності для людства. Знаю це по собі. Він умів поважати іншого».

Однак і тут була недоля — Володя поїхав до Львова вчитись у консерваторії, а Галина вийшла заміж за іншого. На прощання вона присвятить коханому вірш: «Осінь. Жовтень. Кленів багаття… У день янгола з янгельським личком я танцюю. Я в жовтому платті. І закохана я в музику. На траві тонкошия гітара, а на шийці — оранжевий бант. Ах, яка ми прекрасна пара — поетеса й музикант!».

Востаннє вони зустрілися взимку 1979 року в Чернівцях. Галина була при надії і йшла дуже слизькою дорогою, що майже зіткнулася з Володею. «Вигляд у мене був, звичайно, не вельми, і я поспішила перейти на інший бік вулиці. Коли озирнулася — Володя стояв і дивився мені вслід. Був у чорній болоньєвій куртці. Вигляд мав нездоровий. І дивився сумно. Це було за кілька місяців до його трагічної смерті. Тепер я розумію — то було мовчазне прощання… У рахві, яку мені подарував Володя в день народження, лежать сьогодні дві грудочки землі, священні для мене, — з могили моїх батьків і Володимира Івасюка». 

«Чорна фея» — Тетяна Жукова

Останнім коханням Володимира була російська акторка, солістка Львівського оперного театру Тетяна Жукова. З нею Івасюк зустрічався останні пʼять років життя. У концертах жінка співала й пісні, написані Володимиром. 

Ось так жінка описує їхню першу зустріч: «У 1973 році готувалася передача — святковий концерт на Львівському телебаченні з виконанням пісень Володимира Івасюка. Він шукав співачку, щоби мала голос, як Софія Ротару. Йому порадили в консерваторії мене. Ми зустрілися з ним 24 грудня 1973 року на його квартирі по вул. Маяковського, 106/13. Тоді він жив зі своєю сестрою Галею. Ми підготували з ним пісню “У долі своя весна”. Відтоді стали знайомими… З Володею ми дружили близько шести років. Ми кохали одне одного. Я кохала його й була переконана, що він мене кохав».

Ось тільки в рідних і друзів Володимира інші свідчення. Відомо, що Тетяну дуже недолюблювали в родині Івасюка, сестри музиканта й досі відмовляються про неї говорити. Приблизно в 1977 році тато Івасюка мав серйозну розмову із сином. Після цього Володимир пообіцяв йому, що одружуватися з Жуковою не буде, адже батьків дуже поважає і не послухати не може. Злі язики казали, що рідня руйнує щастя Володі, однак голова сімейства щось відчував недобре в Тетяні Жуковій.

Їхні стосунки були пристрасні й конфліктні, як згадувала Тетяна. Так, після чергової сварки чоловік ніби заговорив про самогубство: «Це було саме тієї миті, коли ми з ним черговий раз дуже посварилися і розійшлися».

Рідні Володимира припускають причетність Тетяни до вбивства співака. Цікаво, що після трагедії вона виїхала зі Львова спочатку до Туркменістану, а згодом начебто її бачили в Білорусі. Жінка зникла з публічного простору й досі не зʼявлялася. Можливо, вона була спеціально підісланою агенткою НКВС або знала щось про істинну причину смерті українця. Поговорюють, що вона навіть зробила пластичну операцію. Хай там як, а правди від неї ми, напевно, ніколи не почуємо.

Авторка Парасковія Нечаєва, яка досліджувала життя Івасюка, писала про Жукову: «У цієї жінки були дуже великі амбіції. Можливо, вона мріяла про славу Софії Ротару й тому хотіла бути ближче до Володимира. Судячи зі спогадів львівських друзів Івасюка, вони теж недолюблювали Тетяну, називали її “чорною феєю”».

Так, Володимир прожив коротке, але насичене й гідне життя. Він не був одруженим і не мав дітей — та він любив. Нехай невміло, іноді соромʼязливо, проте щиро. Пісні Івасюка слухало багато поколінь українців, на «Червоній руті» зростали діти, «Пісню поміж нас» вмикали на фоні, щоби освідчитися в коханні, молоді пари. Ми і є ті нащадки музики Володимира, які бережемо й популяризуємо його спадщину. І саме ми маємо продовжувати його новаторство в українській пісні.