Конституція як інструмент державотворення: як Україна формувала власну правову традицію від Русі до сучасної республіки

Початки української правової традиції мають давнє коріння. Перші згадки про неї ми можемо знайти за часів Русі, яка була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. Найвідомішою памʼяткою права з тих часів є «Руська Правда», яка почала складатись за часів князювання Ярослава Мудрого. У ній були прописані норми кримінального, процесуального, торговельного та спадкового прав. Саме завдяки їй було надано право боронити своє життя, здоровʼя, майно тим, хто належав до нижчих прошарків населення. Складається цей збірник норм із двох частин: «Правда Ярослава» та «Правда Ярославичів», яка була укладена вже нащадками Ярослава Мудрого. Вона, звичайно ж, не була Конституцією в сучасному розумінні, проте зробила перший крок до запровадження впорядкованої правової системи на майбутнє. У подальшому її деякі норми використовувались на теренах України, яка була під владою Великого Князівства Литовського.

Наступним важливим етапом розвитку конституційної думки на теренах України є Конституція Пилипа Орлика. Вона є одним із найбільш проривних документів в історії правової думки, оскільки вводила новітні норми, які розповсюдились на теренах Європи тільки в ХХ ст. У ній був прописаний устрій, дещо схожий на сучасний український — з різними гілками влади, обмежував повноваження гетьмана, захищав козацькі права та окреслювала модель вільної та незалежної держави. Гетьман у ній не був абсолютним правителем, а головні рішення, які можуть вплинути на долю держави ухвалювали колективно. Окрім цього, цей документ ще був актом незалежності козацтва, який відображав прагнення зберегти автономію та не допустити зовнішнього підпорядкування. На жаль, вона не була реалізована через складні політичні обставини, які склались на той момент, проте мала важливий відбиток на майбутні документи.

Довгий час після втрати автономії й унеможливлення введення в дію Конституції Пилипа Орлика, на нашій території імперські держави забороняли будь-який розвиток конституційної традиції. Протягом цього часу конституційна думка знаходила своє втілення не в офіційних державницьких документах, а в працях мислителів, філософів, політичних програмах зібрань. Важливу роль в цьому зіграли учасники «Кирило-Мефодіївського братства», які в своїх роботах декларували ідеї демократичного правління, громадянських прав та федерації словʼянських народів.

Проте ті ідеї, які були описані ще в 1710 році, змогли знайти шлях до втілення тільки в ХХ ст., коли розпочалися Перші визвольні змагання під час розпаду Російської імперії. У 1917 року владу в Україні почала перебирати Українська Центральна Рада, яка ухвалила низку Універсалів, що мали конституційне значення, оскільки прописували устрій тогочасної автономії, права та обовʼязки громадян. У кінцевому рахунку на останній день свого існування 29 квітня 1918 Центральною радою була ухвалена «Конституція УНР», яка проголошувала державну незалежність та територіальну цілісність, рівність громадян, суспільний устрій. Вона складалася з 83 статей і увібрала в себе найкращі тогочасні практики. Вся законодавча влада була зосереджена в руках парламенту, який обирається шляхом всенародного голосування, що робило УНР класичною парламентською республікою. На жаль, вона, як і попередня Конституція Пилипа Орлика не була реалізована, проте залишила важливий слід у подальшому розвитку української правової традиції. Зокрема Директорія УНР, ЗУНР, правління Скоропадського певною мірою продовжувало започатковану правову думку УНР.

Поразка українських сил у Перших визвольних змаганнях ознаменувала прихід на більшу частину українських земель радянської тоталітарної влади з їхніми правовими нормами, які повинні були стати прикриттям для репресій. Всього було чотири редакції Конституції за радянського правління. Першу випустили в 1919 році, а останню — 1978-му. Усі вони формально проголошували права громадян, народовладдя, доступ до політичної влади, проте по факту все залежало від вказівок того, хто сидить в Кремлі. Конституційні норми тут не забезпечували реальної демократії, захисту демократичних норм, а слугували прикриттям для партійної номенклатури. Тільки вже під час політики «Перебудови» українське суспільство знову змогло активізувати свою роль, в тому числі наголошуючи не на декларативному дотриманні владою базових прав людини, тощо.

Завдяки ролі громадянського суспільства, активізації незалежницького руху, яке прагнуло до реального суверенітету в 1990 році було ухвалено Декларацію про державний суверенітет, а в 1991 році було проголошено незалежність. Ці події призвели до того, що необхідно було розробити нову конституційну основу на заміну вже не актуальної радянської. Було декілька проектів української Конституції, проте кожного разу знаходилися ті, хто був проти, хто хотів закріпити в ній свої ідеї правової норми, через що її прийняття затягнулось на майже 5 років. Ухвалення Конституції було консенсусом між різними гілками влади, політичними та ідеологічними силами для забезпечення стабільності нової незалежної держави. ЇЇ ухвалення ознаменувало те, що відтепер ми суверенна, демократична республіка, яка не є продовженням вже не актуальної радянської моделі. Головним джерелом влади замість КПРС тепер є народ і саме він приймає головні доленосні рішення щодо майбутнього держави. З того часу наша Конституція дещо змінилась, зокрема були змінені повноваження президента та парламента і Україна стала парламентсько-президентською республікою, а також було офіційно прописано про наш шлях до ЄС та НАТО.

Помаранчева революція, Євромайдан, початок війни в 2014 році показали, що для українців їхні власні символи, де окрему роль посідає Конституція, є символом їхнього права на свободу та гідність, а тому за нього та за інші символи ми готові боротись.