Корінь усякого зла»: Як і чому Російська імперія зруйнувала Запорозьку Січ

Чому московити не любили запорожців, а запорожці — їх?

Російська імперія, яка прагнула тотального контролю, завжди вважала волелюбне козацтво загрозою. Ще Петро І називав Січ «коренем усякого зла». Водночас самі запорожці добре бачили загарбницьку політику Петербурга і ставилися до росіян із відвертою зневагою.

Німецький лікар Йоган Мьоллер у 1787 році описував свідчення свого земляка про побут на Січі: до всіх народів козаки ставилися дружньо, і лише росіян примушували до пиятики, а за відмову — могли й побити чи кинути до ями.

Тиск імперії зростав поступово. Козаки бачили, як їхні землі оточують російськими фортецями (Дніпровська лінія, Новосіченський ретраншемент) та військовими поселеннями сербів чи греків. Ще у 1755 році писар Дмитро Романовський гірко констатував: «Уже військо до мішка взято, лише не знайшли засобу, як його зав’язати».

Передумови: Від корисного союзника до «зайвого елемента»

Петербурзький уряд терпів Січ, поки вона виконувала роль «живого щита» від османсько-татарських нападів. У 1734 році імператриця Анна Іоаннівна навіть підписала Лубенський договір, узаконивши «Вільності Війська Запорозького» й відновивши Січ з метою залучити козаків до російсько-турецьких війн.

Проте за царювання Катерини II відбулася послідовна ліквідація української автономії:

1. 1764 рік — скасовано гетьманство Кирила Розумовського.
2. 1765 рік — ліквідовано Слобідські козацькі полки, а самих козаків перетворено на військових посселенців.
3. 1768–1774 роки — Перемога у Російсько-турецькій війні, де запорожці на чолі з кошовим Петром Калнишевським відіграли ключову роль та у підписанні Кючук-Кайнарджійського миру, який розширив кордони імперії до Чорного моря.

Після цього Запорозька Січ опинилася в глибокому тилу. Потреба у захисті південних кордонів зникла, а демократичний виборний устрій козаків – все це категорично суперечило засадам російського самодержавства і було небезпечним прикладом для інших підданих. Особливо після кривавого повстання Ємельяна Пугачова в Росії (1773–1775). Головним ініціатором знищення Січі виступив генерал-губернатор Новоросії та фаворит імператриці Григорій Потьомкін.

Падіння Січі: Капітуляція та суперечливі свідчення

Повертаючись із турецької війни, генерал Петро Текелій зі 100-тисячною армією та 50 гарматами, під час Зелених свят, раптово оточив Січову фортецю. Сили були нерівними: більшість козаків перебувала на промислах чи у зимівниках.

Згідно зі спогадами колишнього запорожця Микити Коржа та народними піснями, частина січовиків рвалася до бою. Проте старшина на чолі з Калнишевським та січовий архімандрит Володимир Сокальський переконали товариство скласти зброю, аби уникнути братовбивчого пролиття християнської крові.

15 червня 1775 року Січ капітулювала. Архів та військову скарбницю вивезли до Петербурга, всі козацькі укріплення, поселення, важливі шляхи були зайняті російськими контингентами. Саму Січ спочатку перейменували на місто Покровськ. Лише через 5 років після перенесення адміністративного центру в Слов’янськ, нині це Нікополь, козацькі будівлі зруйнували, а Покровськ перейшов у власність генерал-прокурора Сенату російської імперії князя Олександра Вязємского. Зараз це село Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області.

Маніфест Катерини II та репресії

14 серпня 1775 року Катерина II видала офіційний маніфест, де оголосила про ліквідацію Січі та «зняття самої назви запорозьких козаків». Документ містив вигадані звинувачення: у грабунках, прийманні втікачів (понад 50 тисяч селян) та привласненні імперських земель. Землі «Вольностей» (понад 4 млн десятин) роздали російським дворянам (Потьомкіну, Вяземському) та іноземним колоністам.

Доля старшини виявилася трагічною:

• Петро Калнишевський (кошовий отаман) — засланий до Соловецького монастиря, де провів 25 років у холодній і темній камері. Помер у 1803 році у віці понад 100 років.
• Іван Глоба (писар) — помер на засланні на Крайній Півночі (Туруханськ).
• Павло Головатий (суддя) — помер на засланні у Сибіру (Тобольськ).

Спадщина Запорожжя: Задунайська Січ та Кубань

Кілька тисяч запорожців категорично не погодилися служити російській імператриці і відійшли у 1775 році на землі Османської імперії, де заснували Задунайську Січ, зберігши свої звичаї та устрій. Частина задунайських козаків, незадоволена Османською владою, перейшла у прикордонні володіння Священної Римської імперії. І в 1785 році на теренах нинішньої Сербії – в нижній течії Тиси – заснувала Банацьку Січ.

Доля тих запорожців, які залишились під російською імперією, склалася інакше. На початку 1777 року з них утворили Полтавські та Херсонські пікінерні полки, позбавили козацьких привілеїв і зобов’язали відбувати військову службу, сплачувати податки, виконувати різноманітні державні повинності. Частина козаків, насамперед незаможні, були понижені до статусу державних селян.

Підсумок

Зруйнування Запорозької Січі стало важким ударом по українській ідентичності та свободі, проте пам’ять про козацьку державу збереглася й стала основою для відновлення української незалежності у ХХ та ХХІ століттях. Сьогодні ім’я останнього кошового отамана Петра Калнишевського гордо носять бригади Збройних Сил та Національної гвардії України.