Використане Придністров’я: дитина російського імперіалізму

Короткий огляд історії

У 1569 році північне Придністров’я як частина Брацлавського воєводства увійшло до складу Речі Посполитої. Після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького цей регіон став частиною Гетьманщини. З кінця XVIII століття Російська імперія активно заселяла ці землі українцями, росіянами, болгарами, євреями, німцями та молдованами, створюючи буфер на південно-західному кордоні. У XX столітті Придністров’я по черзі входило до складу УНР, Української Держави та УРСР. А в 1924 році, вже у складі СРСР, тут створили Молдовську АРСР — адміністративний проєкт на території Придністров’я.

Після 1990 року, коли в Молдові зросли прорумунські настрої, придністровські еліти виступили проти можливого об’єднання з Румунією. Тутешнє населення — значною мірою українці та росіяни — не поділяло загальнонаціонального курсу. Ця розбіжність заклала основу майбутнього конфлікту.

Погляди регіону

Населення Придністров’я — переважно російськомовні, росіяни чи українці — дотримувалися більш прорадянських та промосковських поглядів, ніж люди на іншому березі річки — етнічні молдовани, які, по суті, розмовляють румунською. Молдовська РСР, як і решта союзних республік, почала відстоювати свою незалежність. Але в Придністров’ї, де молдовани становили меншість населення, мали свою думку. У Тирасполі організували «Об’єднану раду трудових колективів». Вона вимагала зберегти права російської мови, а згодом ініціювала референдум про створення Придністровської Молдовської Радянської Соціалістичної Республіки (ПМРСР).

Президентом став росіянин Ігор Смірнов. Тоді ж вони почали формувати власну «Республіканську гвардію» та «Чорноморське козацьке військо».

29 червня 1992 року — бойові дії на вулицях Бендер

25 серпня 1991 року ПМРСР проголосила незалежність, при цьому залишивши на своїй території дію законів СРСР. Молдова оголосила себе самостійною лише через два дні, офіційно поширивши свою владу на територію Придністров’я. Смірнов та його оточення проігнорували це рішення. Збройний конфлікт ставав неминучим… Бойові дії між Молдовою та Придністровською Молдовською Республікою розпочалися навесні 1992 року.

Одними з найзапекліших стали бої за місто Бендери. Захищати «придністровських братів» від «румунської навали» прибуло кілька сотень добровольців з Росії. Серед них був і 22-річний Ігор Гіркін, який у 2014 році став одним з міністрів оборони так званої «ДНР». Також на стороні сепаратистів воювали приблизно 150 українських добровольців.

Українці на стороні сепаратистів?

Переважно це були члени організації «Українська народна самооборона». Творець УНСО Дмитро Корчинський пояснював їхню мотивацію так:

«Там були й романтичні міркування, і певні практичні. По-перше, потрібен був досвід війни. По-друге, все-таки більшість населення Придністров’я — це українці. По-третє, тоді розвалювався СРСР. Думали, що можна створити з Придністров’я звільнену територію — розбійницьку, вільну від бюрократичного впливу й України, і Молдови, і, само собою, Російської Федерації. Та пробувати там робити такий собі збройний романтичний анклав, здійснювати різноманітні соціальні експерименти».

В’ячеслав Чорновіл

Українські політики позицію «унсовців» не підтримали. Молдову відвідав В’ячеслав Чорновіл. В ефірі державного телебачення він заявив:

«Вся Україна підтримує молдован, а придністровці — це сепаратисти та негідники».

Російська допомога

У розпал конфлікту на боці Придністров’я фактично виступила 14-та армія РФ, що залишалася у регіоні ще з радянських часів. Хоча її командувач Юрій Неткачов офіційно не підтримував участь у війні, багато офіцерів дезертували або передавали важке озброєння сепаратистам.

27 червня 1992 року новим командувачем став генерал Олександр Лебедь. Незабаром армія завдала артилерійського удару по молдовських військах біля Бендер — це фактично зупинило активну фазу конфлікту. Через тиждень вони повторили обстріл, практично припинивши конфлікт.

Почалися пошуки мирного рішення. 21 липня 1992 року в Москві Борис Єльцин і президент Молдови Мірча Снєгур підписали угоду «Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова».

Придністров’я на десятиліття опинилося у статусі «замороженого конфлікту».
Незалежність самопроголошеної республіки не визнала жодна країна світу, зокрема й Москва. Водночас для Кремля підтримка Придністров’я стала інструментом тиску на Кишинів та важелем впливу в регіоні.

Позиція окупанта

Численні міжнародні зусилля щодо врегулювання конфлікту не дали результатів. За словами колишнього посла США в Молдові Асіфа Чодрі, прогрес у цьому питанні був фактично неможливий через позицію Росії.

«Ця позиція відповідає загальній політиці, якої дотримувалася Росія. Ця політика полягає у створенні сфер впливу в колишніх радянських республіках.
Сфера впливу та контролю встановлювалася через створення таких конфліктів — чи то шляхом розміщення російських військ, чи через вплив на економіки цих країн.

Наприклад, у випадку з Молдовою — це доступ до енергоресурсів. Країна дуже залежить від Росії. І навіть доступ до електроенергії: частину її імпортують з України, але більша частина надходить із Придністров’я — а це означає, що вони можуть її відключити», — розповів в інтерв’ю «Голосу Америки» Асіф Чодрі.

Ворожий анклав сепаратистів

Після анексії Криму у 2014 році Придністров’я неодноразово зверталося до Москви з проханням про приєднання. У 2016-му на «референдумі» понад 97 % учасників підтримали цю ідею, але Кремль зволікав, обмежившись масовою роздачею паспортів.

Нині в регіоні дислокується Оперативна група російських військ (приблизно 2000 осіб) та 300–400 «миротворців». Формально вони охороняють склади в селі Кобасна і «контролюють мир».

Після початку війни Росії проти України у 2014 році Київ заборонив транзит російських військових через свою територію. Частину контингенту почали добирати з місцевих жителів з російськими паспортами, тоді як офіцери прибували через Кишинів, однак їх часто затримували молдовські прикордонники.

Малоймовірна загроза

Сьогодні загроза удару з боку «ПМР» малоймовірна. Російських військ тут недостатньо, вони ізольовані від постачання і не мають особливої мотивації. Ще гірше становище армії «ПМР», яка формально налічує близько семи тисяч осіб. Її боєздатність вкрай низька, а техніка й озброєння залишаються на рівні радянських часів.

25 квітня 2022 року в офісі «Міністерства державної безпеки ПМР» у Тирасполі — «столиці» самопроголошеної республіки — сталося кілька вибухів. Атака відбулася через тиждень після того, як високопоставлений російський військовий чиновник порушив питання «захисту російськомовних у Придністров’ї» в контексті вторгнення Росії в Україну, повторюючи офіційні кремлівські виправдання війни.

Про небажання придністровців воювати свідчать і черги автомобілів у бік Молдови, які утворилися за перших ознак загострення конфлікту.