«Я кричав: Люди, нарешті Україна стала незалежною державою!». Спогади Левка Лук’яненка про проголошення незалежності 1991 року 

[…] 24 серпня 1991 року прокинувся, як завжди, рано. Дружина нашвидкуруч приготувала сніданок. О восьмій поїли.

Під час реєстрації депутатів кожному роздавали потрібні для роботи в той день документи. Голова парламенту Леонід Кравчук відкрив засідання. Текст Акту проголошення незалежності був надрукований і поширений серед депутатів. Кравчук оголосив порядок денний, в якому значилося обговорення Акту. Почалося засідання і треба подякувати Кравчуку, що вiн не вiдхилив цю iдею. Бо можна було її взагалi втопити або сказати, що ще не час, або iнше питання запропонувати. Вiн узявся за це дiло.

Він одразу покликав виступити. Я сидів за кілька рядів від трибуни, посередині між десятьма колегами. Встав, інші депутати теж піднялися, щоб мене пропустити. Доки пробирався, мене випередив Володимир Яворівський. Сидів біля трибуни, тому підійшов до неї швидше. Кравчук затримав погляд на мені, подивився на Яворівського і надав йому слово. Хоч за рішенням Народної Ради, 

Акт проголошення незалежності мав зачитувати я.

Багато людей картали Яворівського, що перехопив ініціативу. Мене то хвилювало годину, не більше. Важливо було не хто зробив, а те, що зроблено.

Пояснення того вчинку Яворівського почув за багато років. Коли ми з ним піднялися зі своїх місць, Кравчук подумав: “Лук’яненко – націоналіст, а в залі – комуністи. Якщо він представить цей документ, то багато комуністів можуть не проголосувати. А Яворівський – із комуністичного середовища. Якщо він зачитає, буде краще”. Не знаю, чи ця версія правдива. У Кравчука не питав. […]

[…] Виступив Володимир Яворiвський, зачитав Акт. Тодi голова фракції комунiстів Станіслав Гуренко сказав, що їм необхiдна перерва. Вони пiшли вниз, там є кiнозал. Зiбралися всі комунiсти, i вiн їх питав: “Що будемо робити?” Хтось каже: “Та чим же ми провинилися, щоб проголошувати Україну самостiйною державою?”

Але атмосфера, яка тоді панувала у нас залежала вiд того, що робилося у Москвi

Єльцин тоді дуже круто говорив проти комунiстiв. I в повітрi носилася думка, чи не почнеться зараз їх виловлювання – так, як було в Угорщинiв 1956 роцi? Їх тодi ловили по вулицях i заганяли ножi просто всередину. Вони лежали на асфальті, аж поки їх через два днi почали пiдгрiбати… 

“Чим же ми провинилися перед Москвою, що маємо відокремлюватися?” – питав хтось із депутатів, коли оголосили перерву. Українські комуністи звикли бігати за Москвою, слухати її й дивитися, що там робиться. Москва постійно підтримувала зв’язок із Кравчуком. Вимагали, щоб в Україні виконували розпорядження ДКНС. Але 24 серпня було не до того. Не думаю, що того дня Кравчук говорив із Москвою. […]

[…] Отже, така атмосфера була трошки в повiтрi.

І Гуренко з комуністами вирішили, що вони проголосують за цей Акт. Вони виходять з тієї кінозали, пiднiмаються i голосують разом з нами. Як Кравчук поставив Акт на голосування, на табло висвітилося, що “за” – 346 депутатів. Від щастя хотілося плакати. Подумав: “Якби на цьому моє життя закінчилося, то я не дурно прийшов на білий світ”.

Після голосування оголосили перерву. Біля Верховної Ради зібралися близько 30 тисяч людей. Вони все чули, бо із зали засідань ішла пряма трансляція. Коли вийшов на вулицю, люди перед сходами підняли мене на руки й почали підкидати в повітря. Далі сходили на майдан Незалежності.

Я кричав: “Люди, нарешті Україна стала незалежною державою!” […]

[…] До вечора ухвалили ще кілька важливих постанов – про повернення українців із радянської армії, розпуск комсомолу, націоналізацію майна УРСР, вибори президента й проведення референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності. Щодо останнього думки розділилися. Одні вважали це непотрібним, адже Акт прийняла Верховна Рада – вищий представницький орган українського народу. Хоча насправді за цим був страх – як люди проголосують? Народ же був комуністичний.

Інші вважали референдум потрібним, щоб це було рішення не парламенту, а народу. Цю думку підтримав і голова Народної Ради Ігор Юхновський. Пропозиція таки набрала більшість голосів. Референдум і вибори президента призначили на 1 грудня.

Увечері на Софійській площі відбувся мітинг. 

З’їхалися люди з областей. Була заповнена вся площа і прилеглі вулиці. На сцені стояв разом із Леонідом Кравчуком, Іваном Плющем (перший заступник голови Верховної Ради. – ІП.), Володимиром Гриньовим і ще чотирма депутатами. Зачитав Акт проголошення України незалежною державою перед усім народом.

Додому повернувся, коли вже стемніло. Зайшов до хати, а там жінка застелила столи і виставила всілякі страви. Спитав: “Що ж це таке, що стільки всього наготувала?” Відповіла: “Так сьогодні ж твій день народження”. Тут тільки про це згадав.

Одразу після мене до хати завітали члени Центрального проводу Української республіканської партії. Було їх чоловік 15. Відсвяткували два дні народження – мій та України. Згодом люди казали, що то Господь підніс мені такий подарунок за те, що багато боровся і сидів у таборах. […]

[…] Це найщасливіший день у моєму житті. 

Після того можна було б уже помирати спокійно – бо виконав свою історичну місію. Але Господь Бог продовжив мою діяльність, він справді не тільки звів ті дві речі докупи: мій день народження і проголошення незалежності, народження незалежної України, а продовжив моє життя для того щоб я продовжив боротьбу за українську Україну. І я відчував його підтримку. Відчував, і тепер відчуваю. […]

[…] Після проголошення незалежності треба було замість радянських прийняти свої символи – прапор, герб та гімн. Через те, що комуністів було багато, виникали дискусії. Тризуб вони вважали ворожим символом, а прапор і гімн – буржуазними. Українська республіка чи республіка Україна – такими були варіанти назви нової держави. Але перемогла пропозиція Леоніда Кравчука. Він сказав: “А давайте назвемо просто – Україна”.

За кілька днів почали думати, коли і як повісити над Радою синьо-жовтий стяг замість радянського. На вулиці чатували хлопці з драбинами й інструментами – чекали рішення. А його все не було, Кравчук не знав, що робити. Я пішов на авантюру. Вийшов на вулицю і дав команду: “Рішення є. Піднімайте!” Потім прибіг до Кравчука й кажу: “Люди вже піднімають”. Депутати швидко ухвалили постанову про підняття прапора. […]