Віктор Чукарін: чемпіон світу з гімнастики, який пережив 17 таборів

Один із найтитулованіших радянських гімнастів, який за свою кар’єру здобув 11 медалей на Олімпійських іграх: сім золотих, три срібні та одну бронзову. Двократний абсолютний чемпіон із гімнастики, який роками вважався найсильнішим атлетом світу. Непереможний спортсмен та дбайливий тренер, який виховав двадцять майстрів спорту, але вони так і не змогли перевершити успіхів свого взірця.

У 1950-х роках ім’я українського гімнаста зі Львова було на вустах у всього світу. Про нього писали книжки, випускали фільми і радіопередачі, публікували численні публікації в міжнародній пресі, його портрети друкували на плакатах і марках. Один з німецьких журналів визнав його найкращим гімнастом світу. Нині Віктора Чукаріна знають здебільшого у Львові, де він працював. У цьому дописі відновлюємо памʼять про наполегливого спортсмена, який залишив по собі слід в історії як українського, так і світового спорту.

Віктор народився 9 листопада 1921 року в селі Хрещатицьке Донецької області

Згодом родина переїхала в Маріуполь. Хлопчика з дитинства тягнуло до спорту: футболу, плавання, веслування. У школі зірок із неба не хапав, вчився посередньо. На становлення Чукаріна як особистості мав сильний вплив його шкільний тренер Віталій Попович — саме він надихнув хлопця повʼязати життя зі спортивною гімнастикою.

Важким ударом для ще юного атлета стало вбивство батька. Той у 1937 році написав листа своїм родичам у Румунії з проханням надіслати харчі, бо сім’я потерпала від голоду. За це його визнали ворогом народу та репресували. Матір Христина залишилась сама з трьома дітьми. Тоді ж Чукарін зрозумів, що має здобути «робочу» професію, щоб допомогти родині.

Після школи

Віктор вступив до Маріупольського металургійного технікуму, а невдовзі перевівся до Київського технікуму фізичної культури. У 1940 році він виконав норматив майстра спорту та виграв чемпіонат України у Харкові. Уже у свої 19 хлопець отримав титул чемпіона України й отримав звання майстра спорту СРСР.

Якби не початок Другої світової війни, Чукарін мав би безліч можливостей для реалізації своїх вмінь, однак пішов на фронт добровольцем. Спершу чоловік захищав Київ в артилерійській частині стрілецької дивізії, а потім воював під Полтавою. Саме там він отримав тяжке поранення, контузію і потрапив у німецький полон.

Віктор провів 3,5 роки в німецьких концтаборах

Його постійно перевозили з одного табору до іншого. Загалом спортсмен пройшов через 17 вʼязниць. Побачене в концтаборах залишило глибокий слід у його пам’яті. Попри це Чукаріну пощастило не просто вижити, а тренуватися у найкращих на той час атлетів — німців. У деяких таборах наглядачі неодноразово практикували дієві гімнастичні вправи, які українець запамʼятовував і повторював.

Під кінець війни

Віктора разом з іншими полоненими концтабору Зандбостель відправили на замінованій баржі в море — німцям вони були вже непотрібні. Приреченим на смерть бранцям пощастило, оскільки їх помітили англійці й врятували до того, як конструкція вибухнула. Так спортсмен повернувся додому. Голод і холод повпливали на зовнішність атлета — його матір могла б і не впізнати сина, якби не його дитячий шрам. Чоловік важив лишень 40 кілограмів. Після полону Віктору жилося жахливо — радянська влада відмовлялася видавати йому паспорт і постійно тримала під контролем. Пізніше паспорт чемпіон таки отримав завдяки одному чиновнику, який помітив спортивні досягнення українця і «змилувався» над ним.

Післявоєнний період

Одужавши, Віктор спочатку попрацював у міському комітеті фізкультури Маріуполя. Там йому довелось обладнати гімнастичний зал у приміщенні колишньої міської лазні. Потім він переїхав до Львова, де почав навчання в інституті фізкультури завдяки колишньому викладачу Київського технікуму Абрама Ліпмана. Паралельно з цим Чукарін займався облаштуванням гімнастичного залу, підробляв двірником та вантажником. Та сила духу атлета не згасала — він хотів повернутись у великий спорт. Понаднормові тренування кожного дня і правильне харчування стали звичними — тіло почало відновлюватися.

У 1946 році на першому післявоєнному чемпіонаті зі спортивної гімнастики СРСР українець посів 12 місце. Уже за рік він перевершив себе і піднявся на п’яту сходинку. У 1948-му Чукарін став чемпіоном у вправах на брусах, а у 1949 році — абсолютним чемпіоном.

У 1951 році після перемоги на Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Берліні Чукарін отримав звання «Заслужений майстер спорту СРСР». Планка Віктора лише зростала — тепер його метою була перемога на Олімпійських іграх 1952 року в Гельсінкі. Попри раніше отриману травму — розрив сухожилля — Чукарін здивував усіх, здобувши чотири «золота» та два «срібла». Того ж року німецьке видання визнало українця найкращим гімнастом світу, а у 1954-му на спортивних змаганнях у Римі він став абсолютним чемпіоном світу.

1956 рік — літні Олімпійські ігри в Мельбурні (Австралія)

Там головними суперниками радянських спортсменів були японці, відомі точністю своєї техніки. Задля перемоги Віктор мав набрати за вправи щонайменше 9,55 бала. Наполегливі тренування дали результат — він здобув рівно 9,55. Це дало можливість українцеві обійти японця, а той, вражений до глибини душі, лише промовив: «У нього неможливо виграти». У Мельбурні Віктор здобув три золоті медалі, одну срібну й одну бронзову.

У 1957 році Віктор став першим атлетом, удостоєним ордена Леніна, який тоді вважався вищою державною нагородою СРСР. Олімпійські ігри стали кульмінацією спортивної карʼєри Чукаріна — він досягнув свого і вирішив, що тепер чесно може йти на відпочинок.

Педагогічна та тренерська діяльність

У 1963 році Чукарін став доцентом катедри гімнастики Львівського інституту фізичної культури, а у 1971-му очолив її. За чотири роки отримав суддівське звання міжнародної категорії. Віктор випустив з-під свого крила 20 майстрів спорту, серед яких і чемпіон літніх Олімпійських ігор 1980 року Богдан Макуц. Пізніше Віктор працював старшим тренером збірної СРСР на Олімпіаді у Мюнхені. Команда тоді поступилася японцям, здобувши «срібло». Радянське керівництво розцінили це як неуспішний виступ та звільнило Чукаріна.

Протягом усього свого життя чоловік не піддався пропозиції більшовиків переїхати У Москву й залишився вірним Львову. Навіть після втрати прихильності у радянських чиновників він скромно продовжував працювати у львівському «інфізі», готував нове покоління спортсменів та залишався гарним сімʼянином.

Особисте життя

Віктор побрався з гімнасткою Клавдією у 1948 році. Сімʼя була спортивною — що чоловік, що дружина тренували молодь. У подружжя народилося троє доньок, з якими вони любили проводити час на дачі обіч Львова.

Помер Віктор Чукарін 25 серпня 1984 року. Його поховали на головній алеї Личаківського кладовища у Львові. На могилі встановлено бронзовий памʼятник, де гімнаст зображений на своїх улюблених брусах.

Вікторові не пощастило з епохою, у яку він народився, адже його досягнення припали на радянські часи. Його шлях був важким, однак сповненим звершень. Чоловік не здавався тоді, коли інші опускали руки, і виходив переможцем, докладаючи до цього неймовірних зусиль, витримки та самодисципліни. Віктор Чукарін — це не тільки одне із золотих імен українського великого спорту світового рівня, а й унікальний приклад для багатьох українців. Його історія надихає, він є символом для молодого покоління, моральним авторитетом, і тому важливо, аби його не залишали на «марґінесі» історії, а памʼятали та шанували.