«Українське питання» в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

Яким було «українське питання» напередодні Другої світової війни? 

Це, перш за все, неврегульованість міжнародним співтовариством права українців на самовизначення, комплекс проблем міжнародних відносин, пов’язаних із нерозв’язаністю долі українських земель у міжвоєнній Європі.

Суть українського питання полягала в етнічній, територіальній, політичній розчленованості, перебуванні у складі різних держав, а також наявності ОУН (з 1929 р.) – організації, що єдина вбачала вирішення українського питання у створенні соборної Українського держави.

У міжвоєнний період 20-30-х років українські землі опинилися в складі чотирьох держав. Їхній соціально-політичний устрій різнився один від одного. Для того, щоб краще зрозуміти стан речей напередодні Другої світової війни, варто коротко згадати, під чиїм крилом перебували українці та який рівень спротиву вони демонстрували на місцях.

Спершу поговоримо про Румунію, яка контролювала Бессарабію та Північну Буковину. Національний рух українців тут був вкрай слабкий і малочисельний. Він не мав єдиного координаційного центру, який зумів би об’єднати людей довкола державницьких ідей.

Радянський Союз і держави Заходу не визнавали приєднання Бессарабії до Румунії 1918 року. Проте офіційний Бухарест стояв на твердій позиції, влучно висловленій в урядовій газеті за 4 вересня 1939 року:

«Ми нічого ні від кого не вимагаємо… Ми нічого нікому не винні; ми нічого нікому не віддамо».

Ідемо далі. Закарпаття. Ці землі відійшли до Чехословаччини, яка виступала демократичним острівцем серед авторитарних і тоталітарних держав Центрально-Східної Європи. Українці отримали від уряду першого президента Чехословацької республіки Томаша Масарика культурно-національну автономію. Порівняно з іншими українськими землями, на Закарпатті жили більш вільно. Хоча політичне питання щодо визнання краю рівноправним зі словацьким та чеським не обговорювалося.

Відновлена Польська держава, що з кожним роком схилялася в бік авторитаризму, контролювала Східну Галичину і Західну Волинь. Неможливість знайти компроміс між українцями та поляками в минулому призвела до загострення культурної та політичної боротьби. Польща проводила відому нам політику пацифікації й осадництва, натомість українські підпільники організовували терористичні акти щодо діячів Другої Речі Посполитої. Градус протистояння невпинно зростав.  

І, звичайно, УРСР ー формально незалежна держава, фактично ー повністю підконтрольна москві. Тут довго затримуватися не будемо, оскільки контекст важких 20-30-х рр. ХХ ст. в історії України відомий ледь не кожному.

ОУН була головним ініціатором пошуку розв’язання українського питання безпосередньо в інтересах самих українців. Її лідер Євген Коновалець з 1937 р. перебував в еміграції та намагався схилити західні країни до думки про соборність українських земель. Але така реальність станом на кінець 1930-х нікого не задовольняла.

Загалом, історики виділяють три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання:

1) Англія, Франція і до певної міри США. Вони підтримували Польщу і Чехословаччину, тому виступали за збереження тодішніх кордонів, щоб не допустити порушення територіальної цілісності своїх партнерів.

2) СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина. Ці країни володіли українськими територіями, бажали їх втримати та за можливості надбати нові. Зокрема, сталін хотів покращити політичне становище перед війною та зробити українське питання “внутрішнім”, завоювавши етнічні землі українців остаточно. Польща планувала відродити Річ Посполиту.

3) Німеччина і Угорщина. Друга претендувала на Закарпаття, втрачене після Першої світової війни. Третій Рейх розглядав Україну, як потенційну територію для окупації й розширення життєвого простору.

Після невдалих визвольних змагань у Європі розпочалася доволі суттєва українська еміграція. Це викликало певний інтерес німецьких спецслужб, адже вони шукали серед емігрантів потенційних союзників. У звітах був сформований наступний поділ:

1) Уряд УНР в екзилі на чолі з Лівицьким – не вигідний для Третього Рейху союзник, який не був близький ідеологічно.

2) Державники-гетьманці на чолі з Скоропадським. Даний варіант також відкидався, бо оточення колишнього очільника Української Держави було не чисельне, і переважно до нього входили люди похилого віку. 

3) Українські націоналісти. На них радили звернути увагу, називаючи їх політичними фанатиками, які до того ж були ворогами і СРСР, і Польщі. Німецька розвідка припускала, що українські націоналісти мали б пристати до Німеччини після певних обіцянок.

Українське питання почали вирішувати ще до самої Другої світової війни.

Перш за все, у жовтні 1938 р. розпалася Чехословаччина. Закарпатська Україна стала автономією на чолі з головою уряду – Августином Волошиним. Уже в березні 1939-го вона проголосила незалежність. Однак через кілька днів угорці змогли окупувати більшу частину Закарпаття з Ужгородом включно. Августин Волошин переїхав до м. Хуст, де створив власні збройні сили – Карпатську січ. Гітлер підтримав свою союзницю Угорщину та дозволив задовольнити їй територіальні інтереси. Не знайшлося сили, яка б підтримала українців Закарпаття в нерівній боротьбі.

Останнім важливим моментом у контексті нашої теми є 23 серпня 1939 р. –  укладання Пакту Молотова-Ріббентропа про ненапад між СРСР та Німеччиною. До нього додавалися таємні протоколи і карти про розподіл Європи між державами у баченні двох тоталітарних диктаторів. 

Суть:

• Ненапад протягом 10 років;
• Німеччина не претендує на території, які бажає СРСР;
• СРСР вступає у війну проти Польщі;

Для України це означало:

• Початок Другої світової війни на землях України;
• Вступ радянських військ до західноукраїнських земель;
• Початок радянізації цих земель супроти волі населення;
• Їх включення до УРСР;

Далі розпочалася найбільша в історії війна, яка перебудувала світ і переформатувала проблематику «українського питання». Але це вже зовсім інша тема, яка потребує окремого висвітлення. Дякуємо за увагу!