Розалія Ліфшиць і Володимир Винниченко: «Я хочу тільки її. Весь я напружений чеканням її. Моя голуба, моя болюча, як я люблю тебе!»

Розалія Ліфшиць народилась 26 липня 1886 року в російському місті Орел у забезпеченій родині єврейських підприємців
Дівчина здобувала освіту в жіночій гімназії, де вивчала природничі науки. Вона прагнула стати лікаркою, однак у Росії в той час це зробити було неможливо, а тому, маючи багату сімʼю, Розалія переїжджає до Франції. Там вона вступає на медичний факультет Паризького університету.
Наголосимо, що на той час кількість здобувачок професії лікарки становила лише 10%. Навчання не було нудним — Роза проходила стажування в паризьких лікарнях. Також уже на другому курсі університету її життя перевернулось. До речі, саме тоді вона почала й гірше вчитись, адже зустріла свого майбутнього чоловіка — колишнього політвʼязня і майбутнього очільника незалежного українського уряду Володимира Винниченка.
Це сталося влітку 1909 року, коли вони вдвох одночасно опинились в італійському курортному містечку Каві-ді-Лаванья. Зазначимо, що Винниченко був справді гарним й освіченим чоловіком, умів добре себе подати. Він притягував харизмою та розумом, любив фліртувати й заводити короткотривалі романи.
Усі свої походеньки Володимир виправдовував власною філософією життя:
«Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла й вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця».
Стосунки для чоловіка були чимось на кшталт вистави. Він хотів вогню, сцен, сліз і криків. Так, Винниченко ледь не довів свою коханку до самогубства, а інша його пасія все життя звинувачуватиме письменника в смерті їхнього спільного сина Володимира. Такий собі кандидат у хлопці, правда?
Інтрижки Володимира не тривали довго, усім своїм дамам він говорив — вони для нього друзі, пристрасть, але не любов. Істинною любовʼю ж чоловік вважав почуття до тієї жінки, від якої він би хотів мати дітей і з якою б бажав створити сімʼю. Саме таку жінку побачив Винниченко в студентці медичного факультету Розалії Ліфшиць.

Розалія і Володимир почали жити в цивільному шлюбі в 1911 році
Від самого початку Володимир і Роза домовились про «вільні стосунки». Зрештою, цього принципу пара дотримуватиметься навіть після одруження. Винниченко потім напише в щоденнику: «Коли я заводжу роман, то моє ставлення до неї не змінюється. А коли в неї захоплення — вона стає до мене байдужою. Але, напевно, не варто в це втручатися, щоб не відняти в неї цієї радості».
Цікаво, що попри свою філософію кохання, з одруженням Володимир усе більше позбуватиметься старих поглядів і хотітиме, кохатиме лише Розалію:
«З кожним днем, що я її не бачу, вона росте в мені, а до всіх жінок до того губиться інтерес, що навіть викликають огиду своїми поглядами, які я часто ловлю на собі. Я хочу тільки її. Весь я напружений чеканням її. Моя голуба, моя болюча, як я люблю тебе!»
Проте повернімось до історії. Після завершення навчання, Коха їде на батьківщину. На вулиці яріє Перша світова війна, а тому дівчина спочатку працює у військовому госпіталі в Москві, а тоді й в Києві. Запис про це залишив Грушевський — одного разу його донька захворіла й чоловік вирішив «…задзвонити до пані Винниченко, і вона дуже людяно відізвалася на се, приїхала, часто відвідувала під час усієї хвороби Кулюні… Розалія Яківна робила на нас дуже добре враження своєю лікарською діловитістю і серйозним відношенням до українства».
У 1916 році Коха завагітніє і буде настільки щасливою, що писатиме:
«…я так хочу дитинку, кроха моя! Як я люблю вже її, нашу дитину! Воно буде подібне до тебе, може мені буде таке щастя». Однак мрії не судилось втілитись — жінка втратить немовля. Це буде трагедією для батьків: «Кошмар тягнеться. Коха в лікарні. Невідомо й досі, що в неї. Здається, більше те, що позаматочна вагітність. Значить, операція і ще місяць лежання в лікарні». Можливо, доля покарала письменника, даруючи йому небажаних нащадків і жодної дитини від жінки, з якою він так довго буде в шлюбі і яку по-справжньому любитиме. На жаль, подальші спроби пари мати дітей виявляться невдалими.
У 1917 році починається Українська революція, участь в якій родина Винниченків бере разом. Володимир встигне побути генеральним секретарем внутрішніх справ УНР і очільником Директорії. Проте вже через рік вони переїздять за кордон — спочатку до Австрії, далі до Німеччини й звідти до Франції. В еміграції подружжя житиме в скруті — Володимир не матиме успіхів у видавничій справі, натомість купить віллу, яку назве «Хутір» і здаватиме її в оренду. Бізнес не піде, віллу потрібно буде продати.
У цей час Роза не працюватиме. Вона лише проходитиме медичні курси й розроблятиме проєкти створення приватних медичних установ
Проте всі спроби відкриття чогось свого були невдалими — грошей не вистачало, а коли й вистачало, то їх вкладали неправильно. А ще для того, щоби відкрити власну клініку потрібно було мати французьке громадянство, приймати яке пара не бажала. Та незважаючи на це, у 1929 році Роза таки пройшла додатковий курс навчання в приватній клініці та отримала диплом, хоча це й не допомогло їй влаштуватись на роботу за фахом. Володимир тим часом зайнявся вирощуванням городини.
Останні роки Винниченки на літний період виїжджали на південь Франції до моря, де шукали тихе й дешеве місце для відпочинку. З грошима тоді було дуже важко. Подружжя навіть почало практикувати вегетаріанство й сироїдіння. Володимир писав: «Я не можу купити собі книжки, потрібної для праці, не можу піти в театр на концерт… одежа наша пошарпана, білизна подерта, черевики протікають».

У 1951 році Володимир помре, Розалія переживе його на 8 років
До кінця свого життя займатиметься впорядкуванням спадщини письменника, яку потім передасть Українській вільній академії наук. Жінка щодня носитиме квіти на могилу коханого й залишить після себе такий запис, присвячений йому:
«Ти такий прекрасний, що в мене слів не вистачає дати тобі зрозуміти це! […] Спасибі тобі, що ти дав мені це щастя, що ти дав мені змогу відчувати, розуміти й любити!»
Розалія Ліфшиць-Винниченко — була не просто дружиною політика й письменника — вона була докторкою медицини, що проходила практичне стажування в кількох паризьких лікарнях: клініці Некер, що спеціалізувалася на дитячих хворобах, лікарні Божон, лікарні Кочен, психіатричній лікарні Сент-Анн, лікарні Пітіє. Перебуваючи в еміграції, Розалія всіляко намагалась допомогти чоловіку, пробуючи свої сили в різних видах діяльності. Вона була його підтримкою і наснагою, втіленням слова «дім».
Неординарні, епатажні, сміливі та одночасно ніжні й турботливі закохані плекали свій погляд на те, що таке кохання. Такими прекрасними й наповненими одне одним ми їх і запамʼятаємо.

Дата публікації: 24 Липня 2024