Про кривавий більшовицький терор на місці дитячого садка: спогади Устинського про терор на Заході України

Не знаю із чого почати цю страхітливу оповідь,

якими словами донести до читача, до цілого світу про людську жорстокість. Боже, якщо ти є на цьому світі, скарай тих нелюдів, дикунів, що кров дітей ковтали зі смаком, кров наших матерів, сестер і батьків. Прекрасне невелике зелене село Яблунів поміж горами на Коломийщині. Колишній районний центр. Саме тут, у старому будинку, після війни розміщувалося кдб. Місцеве населення боялося дивитись у той бік. П. Паланюк, Д. Котлярчук, А. Тацюк та багато інших людей, що пережили ці події, розповідають, що тут колись розміщувався гарнізон із боротьби з бандерівцями. Отже, основним його призначенням було — знищити, стерти з лиця землі національних героїв, котрі високо піднесли свої буйні голови з гордістю, щоби боротися за волю і незалежність нашого народу. Звичайно, сили були нерівні…

У ліси йшли всі, хто не хотів жити в неволі. І коли енкаведисти й потрапляли на криївки патріотів, то старалися забрати з поля бою якнайбільше мертвих. Привозили їх у своє «гніздо» й залишали на возах на день-два, щоб місцеве населення могло подивитися на «трофеї». Коли хтось із людей, не дай Боже, впізнавав знайомого, рідного чи близького, то його забирали, допитували, закривали в підвалі й катували, щоб знищити. Так було з багатьма. Навіть рідні не признавалися, що серед мертвих братів, чоловіків, сестер є їхні рідні, щоб вночі викрасти труп і по-християнськи похоронити. Інколи це вдавалося потайки, інколи за пляшку самогонки. Розповідає мені Танасій Григорович Кушнірчук із Косова.

«Стояв і не вірив, що через стільки років зможе побачити рештки своєї сестрички»

Моя рідна сестра, молода й дуже гарна дівчина дружила з хлопцем зі Стопчатова — Юрком. Наречений допомагав «хлопцям із лісу» і крадькома зустрічався з Ганнусею. Хтось їх видав, і «звірі із червоними зірками» зловили наречених. Їхня сусідка, Параска Іванівна Лахманюк розповідала, що, коли проходила повз кдб, упізнавала Ганнусю серед трупів, бо було лише дві жінки. На шиї в небіжчиці була гуцульська силянка з пацьорків (намисто з бусинами). Зуб із золотою коронкою. Усе це збереглося донині.

Танасій Григорович, як тільки почув про розкопки, зразу ж приїхав. Довго стояв біля криниці, звідки витягали черепи, кістки, колючий дріт, снаряди, гільзи. Стояв і не вірив, що через стільки років зможе побачити рештки своєї сестрички. Та чи впізнає? Того дня так і не дочекався свого, поїхав надвечір. Коли члени коломийського «Меморіалу»: Юрій Тимошенко, Ярослав Малкович, Богдан Юращук, Мирослав Кушнірчук та Роман Струбицький докопалися до ще однієї жертви в парку, якось відразу натрапили на селянку з пацьорками, точніше самі пацьорки, бо нитка перегнила. Ми прибігли всі до ями, обдивлялися і не вірили, що ці жіночі прикраси були свідками страшних катувань.

Чим завинила перед катами? Тим, що любила Україну і хлопця, її вірного сина? Скажи, чим завинили, скажи, кате Сукоркін!

Знаємо твоє справжнє прізвище, знаємо й інші, знаємо прізвища і твоїх власних вислужників-катів, що живуть серед нас. Бо пам’ять людська жива, її не вбити ні тортурами, ні переслідуваннями. Кістки замордованих говорять про це, не дають спокою нікому: ні тим, що мордували цих людей, ні тим, хто над ними стояв. Настане суд, вірю — заговорять вони…

Танасію Григоровичу розповіли добрі люди, що знайшли його сестру Ганнусю. Коли приїхав, то тільки спромігся засвітити свічку, і плакав, плакав… Щиро, як дитина. Біля місця розкопок завжди багато людей. Тому постійно люди розповідають про звірства кдб, і помалу розплутується страшний злочин. Мені пощастило стрінутися з людиною, яка закопувала сестру Танасія Григоровича. Ця жінка — Ганна Миколаївна Тацюк зі Стопчатова.

Її чоловік був у «партизанці», а тому вона постійно перебувала під загрозою. А коли в одному з боїв чоловіка вбили, Ганну схопили енкаведисти. Допитували, били, знущалися, а потім кинули в тюрму. Її і ще кількох молодих дівчат примушували вночі закопувати замордованих. Вони не могли копати взимку глибоких ям. Тому і знайдені скальпи були неглибоко. І коли Ганна несла на драбині до невпізнанності замордовану дівчину, у якої з голови зняли скальп, не витерпіла і сказала: «Ой, сирота–сирота».

«Копай, копай, будеш і ти сиротою»

Тоді заступник начальника кдб Сукоркін крикнув: «Копай, копай, будеш і ти сиротою». Дівчині пощастило: за пляшку самогону її викупив далекий родич, тож так залишилася живою.

Ніхто не може стримати сліз після розповіді Марії Іванівни Романчич зі Стопчатова. Бачила коло кдб багато мертвих: і молодих, і старих. Запам’ятала сільського хлопця Василя Зайчука. Що й кому заподіяла та дитина? За яку провину йому, уже мертвому, накинули на шию ланц (ланцюг), причепили до коня і тягали по дорозі? Рідна мати боялася признатися, що то її син, бо в хаті був ще один молодший. Так і не поховала, сердешна.

Микола Семенович Урбанович із Вижнього Березова розповідав про те, що його брата Івана, чотового сотні «Скуби», який сам себе застрелив, але не здався, привезли також мертвого в Яблунів і десь закопали або кинули в криницю. Його ж відправили на Північ, на роботу. Повернувся через вісім років. Шукає криниці, де є скелети друзів, з якими разом боровся з більшовиками. Микола Михайлович Заячук зі Стопчатова пам’ятає, що до будинку кдб привезли шість трупів. Серед них — якусь жінку. Дізнався, що їх усіх скидали в криницю.

Але криниць багато, у яку? Власне, чому до криниць кати кидали своїх жертв? Хотіли замести свої сліди навічно.

Та не вистачило яблунівських криниць, тому декого закопували в парку. Закидали в криниці гранати, снаряди, міни. Вважали, що засипану криницю НІХТО не візьметься відкопувати. Кати прорахувалися. Чи є у світі народ, що би міг таке робити? Чи зміг би змовчати про цю страшну трагедію? Ніколи!

А чи міг би хтось здогадатися, що в колишній катівні тепер дитячий садок? Хто може гарантувати безпеку нашим дітям, коли свідки кажуть, що територія кдб була частково замінована?