Не тільки чоловіки: жіночі постаті Української революції

1. Софія Русова (1856–1940)

Народилася на Чернігівщині в аристократичній родині шведа і француженки. Після ранньої смерті батьків дітям довелося дуже сутужно. Тож Софія в 15 років із сестрою Марією вирішили відкрити дитячий садок у Києві (перший в Україні). Займалася активною громадською та видавничою діяльністю: засновниця першої громадської бібліотеки в Чернігові, педагогічного журналу «Світло», видавець «Українського букваря». Її кредо у вихованні: «Нація народжується біля дитячої колиски. Лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина».

Події Лютневої революції зустріла в Києві. Від просвітницьких організацій її обрали до Центральної Ради. Очолила відділ дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства освіти. Брала участь в освітянських з’їздах, очолювала Всеукраїнську вчительську спілку. На початку 1919 року з українським урядом евакуйована до Кам’янця-Подільського. Там викладала в університеті. Останні роки української державності працювала в Червоному Хресті, рятуючи українських вояків, які перебували в полоні. У грудні 1921 року 65-річна Софія Федорівна емігрувала до Праги, де померла 5 лютого 1940 року. Там і похована.

2. Людмила Старицька-Черняхівська (1869–1941)

Народилася в Києві. Освіту здобула в київській приватній жіночій гімназії Ващенко-Захарченко. У 1888–1893 роках брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». Після смерті свого дядька Миколи Лисенка очолила літературно-мистецький Український клуб. У роки 1 світової війни брала участь у Київському комітеті допомоги українцям-утікачам, сестра милосердя в шпиталі. Входила до Товариства українських поступовців. Співзасновниця й представниця УЦР, заступниця голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському (1919 р.), учасниця Київського літературно-артистичного товариства, Українського наукового товариства, київської «Просвіти».

У 1920-х роках працювала у ВУАН, зокрема брала участь у роботі перекладацької Комісії з підготовки до друку Біблії українською мовою. 15 січня 1930 року заарештована й звинувачена в причетності до «Спілки визволення України», засуджена умовно й вислана до Донецька, де займалася перекладацькою діяльністю. 1936 року повернулася до Києва. 20 липня 1941 року заарештована, звинувачена в антирадянській діяльності. Померла в дорозі до місця заслання. Точна дата та місце її смерті невідомі. Реабілітована посмертно 1989 року.

3. Олена Степанів (1892–1963)

Перша жінка-офіцер, мати історика Ярослава Дашкевича. Народилася на Львівщині в сім’ї священика. Закінчила вчительську семінарію, Львівський університет. Учасниця молодіжного, січового й пластового рухів. У роки Першої світової війни — хорунжа, командир стрілецької чоти Легіону УСС. Відзначена медаллю хоробрості та військовим хрестом Карла V. Потрапила в полон, вивезена до Ташкента, де перебувала від 1915 до 1917 року.

Історія жінки-військовополоненої набула розголосу в західноєвропейській пресі. Пізніше Олена Степанів брала участь в організації Листопадового зриву 1918 року. Згодом — чотар 4-ї Золочівської бригади Галицької армії, референт Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР. Наприкінці 1919 року виїхала до Відня, де закінчила Український вільний університет, отримала ступінь доктора філософії.

У 1922–1936 роках викладала географію та історію в гімназії Сестер Василіянок у Львові та на філософському факультеті Українського таємного університету. У роки Другої світової війни — учителька середньої школи, керівниця статистичного бюро Львова. З 1944 року — доцент Львівського університету. У 1946–1947 роках працювала в Києві.

У грудні 1949 року заарештована й засуджена МДБ УРСР на 10 років ув’язнення в таборах Мордовії. 1956 року після звільнення з ув’язнення повернулася до Львова, де й померла. Похована на Личаківському цвинтарі.

4. Марія Заньковецька (1854–1934)

Народилася в селі Заньки на Чернігівщині в небагатій дворянській родині. Навчалася в приватному училищі в Ніжині та в приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Брала уроки співу в Петербурзькій консерваторії (мала красиве мецо-сопрано). Дебютувала 1882 року в Єлизаветграді на сцені першого українського професійного театру під орудою Марка Кропивницького в ролі Наталки Полтавки.

Працювала в трупах Старицького, Саксаганського, Карпенка-Карого, Садовського, Руському народному театрі у Львові та інших. Створила блискучу галерею непересічних жіночих образів (понад 30 ролей). Її творчість справила великий вплив на розвиток української драматургії і створення національного театру.

Разом з Миколою Садовським у 1907 році організувала перший стаціонарний театр у Києві, керувала аматорськими гуртками в Ніжині та Кролевці, входила до складу Товариства українських акторів під орудою Івана Мар’яненка (1915–1917 роки). У 1918–1922 роках працювала в Києві в Державному народному театрі під орудою Саксаганського та у філіалі Етнографічного театру.

Знімалася в кінофільмах («Наталка Полтавка», «Остап Бандура», «Наймичка»). Востаннє вийшла на сцену 15 грудня 1922 року. Тоді їй першій в Україні присвоїли звання народної артистки УСРР. Померла в Києві. Похована на Байковому цвинтарі.

5. Наталія Полонська-Василенко (1884–1973)

Перша в Україні жінка — доктор історичних наук. Народилася в Харкові у дворянській родині. Закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію, київські Вищі жіночі курси, Київський університет святого Володимира, де з 1916 року — приват-доцент. 1917 року ініціювала заснування Київського археологічного інституту, була його вченим секретарем (1918–1924 роки), викладала археологію Росії та України. Завідувачка музеєм старожитностей Київського університету (1918–1920 роки) і директор трудової школи № 56 (1921–23 роки).

Від 1924-го співробітниця ВУАН. У 1930-х роках певний час була помічницею Агатангела Кримського. 1940 року захистила в Москві докторську дисертацію на тему «Нариси з історії заселення південної України в середині ХVIII століття».

На початку Другої світової війни очолила Археологічний інститут, Київський центральний архів давніх актів. У вересні 1943 року виїхала на еміграцію. Професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені декан його філософського факультету. Дійсний член Українського історичного товариства, Наукового товариства ім. Шевченка, Міжнародної академії наук у Парижі.

Авторка майже 200 наукових трудів з археології, історії України й української церкви, спогадів про визвольні змагання 1917–1921 років, громадських і наукових діячів. Головна праця Наталії Полонської-Василенко — двотомна монографія «Історія України». Померла та похована в Німеччині.