Павло Филипович. Убитий письменник доби Розстріляного Відродження

Павло Филипович народився 2 вересня 1891 року в селі Кайтанівка на Черкащині в сім’ї священника.
Він успішно закінчив чотири класи гімназії, далі здобув середню освіту в престижній колегії Павла Галагана. У 1910 році вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Однак уже тоді Филипович зрозумів, що навчання на цій спеціальності йому не пасує, тож перевівся на історико-філологічний факультет слов’яно-руської філології. До речі, Павло навчався одночасно з письменником Михайлом Драй-Хмарою, тоді ж він вступив у групу неокласиків, які орієнтувалися на західну й античну літературу.
Далі Филипович закінчив навчання з золотою медаллю й залишився працювати в університеті: вів семінари з історії української літератури разом з Миколою Зеровим. Згодом за великі досягнення у сфері освіти став професором.
Творчий шлях Павла Филиповича
Письменництво завжди цікавило Павла, ще з часів колегії. У юності він почав писати свої перші твори під псевдонімом Павло Зорев. Твори юного поета друкувалися в російських журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Заветы».
Однак світогляд Павла дуже круто змінився після буржуазної революції 1917 року, яку він сприйняв як «державно-національне відродження українського народу». Саме тоді Филипович усвідомив свою національну ідентичність, почав писати українською мовою та вірити в можливість здобуття Україною самостійності.
Якщо говорити про характер робіт Павла, то для них характерні філософія, історико-культурні сюжети й освоєння фольклорного різноманіття української народної творчості. У своїй поезії Филипович говорить про віру в людство, часто згадує природу. Найкращим його здобутком дослідники вважають інтимну лірику.
Починаючи з 1919 року українськомовні твори Филиповича.
У 1922 і 1925 роках Павло видав дві збірки — «Земля і вітер» і «Простір». Паралельно він активно писав статті до видань творів Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Олександра Олеся і займався перекладацькою діяльністю (досконало знав французьку й латинську мови): перекладав на українську твори Ш. Бодлера, П. Беранже, П. Верлена. Також він редагував збірники «Шевченко і його доба» і загалом став одним із засновників сучасного шевченкознавства.
Про себе і свою діяльність Филипович писав так: «Я робітник в майстерні власних слів, / Та всі слова я віддаю усім. / Будую душі, викликаю гнів, / Любов і волю вводжу в кожний дім».

Спілкуючись з різними авторами, Филипович об’єднався з Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Михайлом Драй-Хмарою, Освальдом Бурґгардтом (який пізніше взяв псевдонім Юрій Клен) – у «п’ятірне ґроно» київських неокласиків.
Збірки поета
Перша збірка спрямована на осмислення автором життя сучасного поета. Він доводить, що митець має тяжіти до простоти, мінімалізму та ясності. Друга збірка вважається більш грандіозною: у ній Павло роздумує над темою людства і його призначення. Тогочасна влада встановлювала чіткі правила: зображати пролетаріат, чи то будівельника, чи то шахтаря, і всі вони, звичайно ж, мають бути щасливі. Однак Грабовський був проти комуністичних настанов і тоталітарного режиму.
Незважаючи на різноманітний доробок письменника, його не можна віднести до якогось конкретного напрямку. Український публіцист і есеїст Юрій Лавріненко пише: «Він наче кував у собі дух гетівського активного пізнання, філософського збалансування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерти, руїни і будови, минулого і майбутнього — у вічному світлі одности універсуму».
Окрім поезії Филипович займався також викладацькою діяльністю. У 1917 році Филипович працював на посаді приват-доцента в Київському університеті і додатково викладав курс новітньої української літератури. Так, він до 1933 року працював професором і викладачем історії літератури. Як викладач не мав улюбленців і, за спогадами Тодося Осьмачки, «з усіма був рівний». Додатково він був літературним критиком у часописі «Книгар» і при Всеукраїнській академії наук.
Павло Филипович, як й інші неокласики, умів підтримувати поетів-початківців.
Тодось Осьмачка згадував: «А до таких, що почали вже в літературі, він ставився з особливою увагою і завжди ділився з ними своїми враженнями і від критики, і від критикованих творів».
Про зовнішній вигляд і характерні риси характеру Павла Филиповича залишив гарний запис Григорій Костюк: «Він був брюнет із злегка витким волоссям, росту вищого, ніж середній. Обличчя у нього було смагляве, ніби зі слідами колишньої віспи. Мав рівний ніс, досить великі риси обличчя, підстрижені вусики і блискучі карі очі з проникливо-глибоким поглядом… З усіх дослідників цієї доби він був найавторитетнішим і найглибшим».

А ще цей поет любив театр, спорт: захоплювався тенісом. На тенісному корті він і познайомився з майбутньою дружиною Марією Михайлюк. Ці двоє виявилися спорідненими душами, бо любили мистецтво.
У 1935 році письменника заарештували.
За звинуваченням у приналежності до «шпигунсько-терористичної організації», що нібито існувала на базі університету. 30 жовтня 1935 року його справу об’єднано зі справою його студентського товариша Михайла Драй-Хмари під № 99. Згодом їхню справу приєднано до справи № 1377 — «М. Зеров та його група». Уже через рік на закритому судді Филиповича засуджено до страти. Пізніше вирок замінено на 10 років ув’язнення, і письменника вислано в концтабір на Соловки. Є дані, що там поетові додали ще 10 років ув’язнення з конфіскацією майна.
Проте майже відразу справу Филиповича без підстав переглянула «особлива трійка» нквс. Постанова 9 жовтня 1937 року засудила його до вищої міри покарання. 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох комуністи вбили українського письменника та літературознавця Павла Филиповича.
Павло Филипович сьогодні є забутою фігурою в українській історії.
Він не був відомий нашому суспільству ні як критик, ні як літературознавець, ані як викладач. Його праці були зібрані у книжці «Література», що вийшла не в Україні, а за кордоном. Трагічно склалась і доля дружини літератора Марії: вона збожеволіла. 1938 року її відправлено до Караганди і розстріляно.
Павло Филипович через довгі десятиліття перебував у забутті, однак крига мовчання почала танути. У січні 1958 року його з ініціативи Максима Рильського реабілітовано за браком складу злочину. Сьогодні біля школи в селі Кайтанівці існує меморіальна стела. На початку 2000-х у Черкасах упорядковано й видруковано збірку шевченкознавчих праць Филиповича «Шевченкознавчі студії».
Дата публікації: 15 Січня 2025