«Сите і щасливе» життя людей з інвалідністю в срср після Другої світової війни. Міф путінської росії
Після перемоги над Німеччиною мільйони солдатів почали повертатися додому, і серед них було багато тих, хто отримав різні каліцтва.
За роки німецько-радянського конфлікту втратили одну ногу чи одну руку понад 3 млн солдатів і офіцерів, втратили обидві руки чи обидві ноги понад 1 млн солдатів і офіцерів, з частково ампутованими кінцівками було більше 400 тис. осіб, а цілком безруких і безногих — близько 85 тис. осіб. Декого з них після отримання інвалідності відправляли на роботи, тоді як більшість просто була викинута із життя.
Перед срср стояла амбітна задача — у короткі терміни відбудувати країну.
Люди з інвалідністю для радянської влади були зайвими, тими, що тільки забирають ресурси, необхідні для відновлення країни, а натомість не можуть дати нічого. Жодних продуманих програм реабілітації чи реінтеграції інвалідів не існувало, хоча на місцях за сприяння місцевої влади їм видавали продуктові пайки чи виділяли кошти. Також на перших порах інвалідам видавали грошову допомогу, а для їхніх найближчих родичів були певні пільги при вступі до навчальних закладів і при оплаті ЖКП. Ці пільги були введені, щоб запобігти антирадянській агітації з їхнього боку, і були скасовані вже в 1948 році, через три роки по закінченні війни.
Основний тягар утримання цих людей ліг на плечі їхніх родичів. Ті, у кого родичів не було, і ті, хто не хотів до них повертатися, заполонили радянські міста, жебракуючи, щоб якось вижити. Вони дозволяли собі проклинати і радянську владу, і соціалістичний устрій.
У зв’язку з цим радянська влада ухвалила рішення боротися з учорашніми героями. По всій країні почали будуватися спецінтернати — установи, куди мали відправити таких ветеранів. Ще в 1946 році розпочалася кампанія з «очищення» радянських міст. Фактично за одну ніч у багатьох великих містах срср міліція разом з нквс заарештувала всіх людей з інвалідністю й завантажила їх у вагони, незважаючи на опір. Потім їх вивезли в Сибір чи на крайню Північ, де їх селили в монастирях, у яких не було базових вигід. Смертність людей під час таких подорожей була висока. Нерідко трупи людей викидали з поїздів і закопували в братських могилах, не вказуючи імен.
1948: виселення
У 1948 році програма виселення інвалідів війни в спеціальні місця набула надзвичайного розмаху. Був виданий наказ «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Цей наказ мав поширюватися й на родичів ветеранів з інвалідністю, оскільки більшість їх проживала в селі й боялася нових репресій. Також до того часу вже відкрилася велика кількість спецінтернатів на місцях колишніх солдатських казарм, гуртожитків, лікарень і навіть місць, де тримали військовополонених. А втім, інвалідів продовжували відправляти в монастирі, оскільки вони були дуже далеко від інших поселень.
Хоча ці заходи тимчасово «очистили» вулиці, невдовзі їх знову заполонили постраждалі ветерани. У 1950-х рр. розпочалася друга хвиля репресій проти них. У 1951 році був ухвалений новий наказ «Про боротьбу з жебрацтвом та антигромадськими паразитичними елементами». Як згадують свідки, у ті часи на Бессарабці в Києві можна було побачити десятки зо три ветеранів з інвалідністю, проте за одну ніч вони фактично зникли. До кінця 1951 року за цим указом було затримано більше 100 тис. осіб, з яких понад 70 % були ветеранами. У Києві на Святошині був організований інтернат-тюрма, куди їх звозили після затримання.
Умови утримання ветеранів-інвалідів були по-справжньому жахливі: вони жили в тісних кімнатах-клітках в антисанітарії, а медичний персонал майже не надавав їм допомоги. Такі будинки з особливим режимом були створені, щоб унеможливити повернення безхатьків і жебраків на вулиці радянських міст, оскільки бували випадки, коли люди не витримували умов перебування там і самовільно покидали установи.
Найвідомішим інтернатом для постраждалих ветеранів був Валаамський, що був створений у 1950 р. і працював до 1984 р.
Головним завданням цієї установи, згідно з офіційними документами, було надання інвалідові професії, яка допоможе реабілітації. У цьому інтернаті була поширена корупція: зокрема, ветерани були зобов’язані власноруч діставати собі посуд через нестачу звичайних алюмінієвих тарілок. Екскурсоводам, що проводили екскурсії на острові, було заборонено навіть показувати дорогу до місць утримання інвалідів. Якщо екскурсоводи робили щось не так, їх у найкращому випадку виганяли з роботи, а в найгіршому — приходили «гості» з кдб. Умови утримання ветеранів були жахливі: їх мили зі шланга, змушуючи стояти на брезенті; людей, що втратили всі кінцівки, просто саджали в кошики й розвішували на деревах на час прогулянок, іноді забуваючи зняти їх на ніч. Згідно з офіційними даними, чисельність людей з інвалідністю, які пройшли через цей інтернат, становила до 1000 осіб, проте невідомо, скільки їх було насправді. Аж до закриття закладу чисельність людей з інвалідністю невпинно знижувалася через смертність. Ветеранів ховали поруч з інтернатом під номерами замість імен і прізвищ.
Аж до самого розпаду срср радянська цензура забороняла поширювати фотографії з цих закладів й будь-як згадувати про них. Люди з інвалідністю залишалися довгий час виключеними з соціального життя. Зокрема тут можемо згадати, як перед Олімпіадою в Москві в 1980 р. радянське керівництво відмовилося проводити паралімпійські ігри, оскільки «людей з інвалідністю в срср немає».
Саме так радянська влада віддячила тим, хто постраждав у війні, яку розв’язала і вона.
Дата публікації: 3 Серпня 2023