Надія Суровцова. Спогади про XX століття: революція, життя за кордоном та 30 років радянських репресій

«Ця жінка була живою історією. <…> Її доля відзеркалювала всю героїку, велич і трагізм цілого століття». Так сказав український дисидент Кузьма Матвіюк про Надію Суровцову — дипломатку, перекладачку, історикиню та жінку, яка пройшла 30 років радянських тюрем й таборів. 

Своє життя Надія Суровцова описала у мемуарах. Її «Спогади» — це спроба осмислити, як формується ідентичність, як культура перетворюється на політичну позицію, а особисте набуває спільного значення. 

Двотомник «Спогади» Надії Суровцової, який готувався до публікації майже 2 роки, можна придбати у видавництві «Комора». 

Родина Суровцових

Надія Суровцова (1896-1985) народилася в Києві на Подолі у звичайній інтелігентській родині. Мати, Ганна Суровцова, викладачка гімназії; батько, Віталій Суровцов, значно молодший від мами, студент юридичного факультету. 

Мати, родом із Тули, мала напівпольське коріння, але вважала себе росіянкою. Батько — українець з Полтавщини. У родині спілкувалися російською, проте українську мову Надія знала з дитинства: говорила нею у бабусь на Полтавщині, любила українські пісні та казки.

Життя родини Суровцових 

«Вставали ми рано. Я вмивалася, снідала, мама йшла на роботу, до батька приходили «від» і «до» клієнти (батько Надії Суровцової вже тоді був Помічником присяжного повіреного), я була зайнята з фройляйн, потім був спільний обід, батько лягав спати, до мами приходили приватні учениці, або вона сама йшла на лекції. Під час занять мені дозволялося сидіти тихенько і також слухати. Я навчилася дуже багатьох речей під час цих занять. Потім чай, і о дев’ятій годині — спати».

Освіта 

1904 року родина Суровцових переїхала в Умань, там Надія здобула семирічну гімназійну освіту. 

«Я скінчила гімназію, і в мене розпочалася холодна війна з батьком: він хотів, щоб я вступала до Київського університету, де він сам учився, я ж обстоювала за Петербургом, де були кращі наукові сили. Боюся, я була не зовсім об’єктивна і справа полягала не стільки в наукових силах, а в тому, що туди поїхали майже всі хлопці з нашого гуртка…». 

Всупереч батьковим настановам Надія Суровцова вступила на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. У Петербурзі матеріальної підтримки від батька вона не отримувала, мусила підробляти. 

Друга світова війна застала Надію в Умані. Штат міської лікарні був замаленький для великої кількості поранених з фронту, тому Надія записалася на курси сестер-жалібниць. 

«Їх (поранених, ред.) було багато, вони зайняли всі палати, коридори, лежали на матрацах на підлозі. Треба було перев’язувати ті рани, хоч води подати, і то не ставало людей». 

«Безмежний жаль до цих людей огортав мене. Я ніколи не бачила фізичних людських страждань, а тут стільки було крови й болю». 

Повернувшись на навчання до Петербурга, Надія подалася до лазарету у княжому палаці, де стала старшою сестрою. 

Буремні часи: революція 

У Петербурзі Надія була активною діячкою української спільноти: разом з однодумцями вона захоплювалась Січовими стрільцями, читала галицькі видання, передруковувала й поширювала заборонену літературу.

«Що ж до мене, то я дедалі більше ставала прихильницею відокремлення від Росії, утворення незалежної держави. Якої ж саме — над тим я не думала ні тоді, ні кілька років пізніше, коли це питання стало дуже актуальним». 

Незадовго після початку революції Надія повертається до Умані вже як інструкторка Центральної Ради. «Що воно за посада, мені не дуже ясно, але очевидно те, що я носій і вісник революції та повстання України». 

Надія активно виступала з політичними промовами — була вмілою ораторкою та вміла захопити публіку.

Та, хто читала Перший Універсал 

28 (15) червня 1917 року в Умані, на площі перед Військовим собором український полк імені Гонти склав присягу на вірність Українській Центральній Раді. Того дня Надія Суровцова зачитала Перший Універсал Української Центральної Ради.

«Відбувся молебень, поблагословив вишикуване військо отець Макарій Крамаренко, промовив кілька слів, а потім поставили мене на стіл посеред майдану, між солдатськими рядами, і стояла я в білій, як наречена, сукні й дзвінко, наскільки вистачало голосу, вимовила перші слова: «Народе український… <…> Були після того ще Універсали, бували урочисті хвилі в моєму житті, але того дня я вже не забуду до смерти, раз не стерли його з памʼяти жодні події мого довгого життя».

Під час революції Надія Суровцова працювала у Генеральному секретаріаті, а згодом у Міністерстві закордонних справ УНР. Влада в Києві змінювалась одна за одною — більшовики, Центральна Рада, Гетьманат, Директорія. Дипломатична робота кипіла. 

У 1918 році Надія Суровцова вирушила до Франції у складі української делегації на Паризьку мирну конференцію. Вона, як і вся команда, виїжджала за кордон на кілька місяців, які несподівано розтягнулися на довгих сім років. «Все мірялося місяцями, про роки ніхто й гадки не мав. Десятиріччя не снилися в найстрашнішому сні».

Еміграція 

За кордоном Суровцова вчилася у Віденському університеті, де здобула ступінь доктора філософії й стала першою українкою, яка отримала це наукове звання.

Продовжувала громадську діяльність: вступила до Жіночого союзу українок, а також Жіночої ліги миру та свободи, була делегаткою на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні.

Зі звісткою про голод в Україні разом із товаришами заснувала провізорний комітет «Голодним України», збирала кошти на гуманітарну допомогу. 

Повернення 

У 1920-х роках частина української інтелігенції повірила, що національна культура може розвиватись у межах радянської моделі. «Як покаже час, це була невдала і трагічна спроба частини українських еліт обдурити історію». 

Надія Суровцова захопилася комунізмом та 1924 року вступила до австрійської компартії. У 1925 році вирішила повертатись додому — уже в СРСР. 

Арешт і заслання

1927 року Надія Суровцова була арештована й засуджена до 5 років позбавлення волі «за звʼязок зі співробітниками польського посольства та троцькістську діяльність». 

Після арешту її етапували до Ярославля, згодом до Вологди. У 1930-х — другий арешт, висилка до Казахстану, потім — табори в Комі та на Колимі. Вона прожила майже 30 років у системі, яка прагнула стерти людину до функції.

«Я звикла до своїх злиднів і спокійно їх терплю. Мені міцно спиться. […] Ковтаю там свою порцію баланди без особливої огиди — за стільки років я звикла».

Мої мемуари — це Голгофа

Перші начерки майбутніх мемуарів Надія Суровцова почала писати ще в засланні, у 1946 році. Тоді в листі до подруги вона згадувала текст під назвою «Голгофа» — автобіографічний, уривчастий, створений в умовах цензури й ізоляції.

А вже після звільнення, в Умані, вона розпочала повноцінну роботу над «Спогадами»: писала вночі, часто потай. Це був довгий процес відновлення памʼяті, уривків листів та зошитів, фіксації досвіду, який не мав бути загублений.

«Вечорами сиджу й пишу. Називається “Голгофа”. Ніби мемуари. Закінчу, напишу ще дві книжки, а дві вже були там, а тоді й помирати можна». (лист до Кіри Данилової, 1946).

Після звільнення

Після 1957 року, коли Суровцова повернулась із Колими, вона оселилась в Умані, в батьківському домі. Формально реабілітована, але залишалась під наглядом. Працювала бібліотекаркою, пізніше — у краєзнавчому музеї. Офіційної публічної трибуни не мала, проте саме в цей період її діяльність набула іншого виміру

«Я мушу продовжувати свою справу літописця. […] Я повинна згадати те, чого не можу забути, і згадати для збереження історичної правди»

Місток між поколіннями

Її квартира в Умані стала простором неформального інтелектуального життя. До Суровцової приїздили шістдесятники: Іван Світличний, Григорій Кочур, Михайлина Коцюбинська.

Вона підтримувала молодих дослідників, передавала рукописи до архівів, ділилася коментарями. Була містком між знищеним поколінням і новою хвилею культурного спротиву.

Її архів неодноразово обшукували. У 1977 році КГБ провів обшук і вилучив машинописи, фотографії, зошити. Частину текстів «Спогадів» довелось переховувати. Але вона продовжувала писати, листуватись, працювати з документами, попри всі ризики.

Пам’ять, яку не стерли

Надія Суровцова померла 1985 року в Умані. Вона не дожила до незалежності України, але її життєпис охопив майже всі ключові повороти ХХ століття — революцію, ГУЛАГ, цензуру, періоди надії й розчарування.

Сьогодні її дім в Умані — музей. А «Спогади» — частина історичної пам’яті, яку вона виборола власним життям.