Каральна психіатрія в СРСР через спогади. Як лікували українців від патріотизму

1. Леонід Плющ. Український математик, публіцист, літературознавець, правозахисник, дисидент.

“Нейролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування і режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину й знищити її волю до опору. Хоч я намагався випльовувати таблетки, вони вбивали моє бажання читати або думати, і я швидко втрачав зацікавлення політичними справами, потім науковими, а тоді й дружиною та дітьми. Пам’ять моя різко ослабла, і моя мова стала коротка й уривчаста. У голові лишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні. Я навіть не хотів побачень, яких раніше так нетерпляче чекав. Я все більше боявся, що моя деградація невигойна і що я допоможу своїм катам тим, що збожеволію. Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство. Я теж втрачав волю до життя. Тримався тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися!”

2. Олександр Шатравка. Один з чотирьох друзів, які вчинили спробу втечі до Фінляндії.

Олександр праворуч.

“Ми навіть не хотіли боротися із радянською владою. Просто хотіли спокійно покинути цю країну і жити у вільному світі. Піти, як кіт від поганого господаря, але нам не давали такої можливості. Радянський Союз був, по суті, однією трудовою зоною із величезною територією і більш м’яким режимом, ніж у колонії. Але з колонії хоча б можна було вийти, коли у тебе закінчиться термін, а ув’язнення в СРСР було для всіх безстроковим. Нікого не випускали і все. Казали: «Ми тебе навчимо Батьківщину любити. Не захочеш – змусимо. Не відмовишся від цієї дурі своєї – тут і згниєш.

Серед «політичних» були і «бандерівці», і поліцаї, і розвідники, і перебіжчики, і антирадянщики різного штибу. Навіть комуніст один був. Вони з друзями, бачте, задумали створити незалежну компартію. А для тієї влади ревізіоністи в партії – це було найстрашніше. І цей комуніст для них був ворогом №1, гірше «бандерівців». Ох, вже вони його і «лікували»: ліки жменями давали, від яких все тіло викручує і біль пекельний… Страшні були тортури”

3. Юрій Ветохін. Людина, що вижила у блокадному Ленінграді. Служив на Тихоокеанському флоті, викладав кібернетику. Заарештували за спробу втечі до Туреччини за релігійні утиски.

“Коли я встав, у мене було таке відчуття, ніби мене зґвалтували. З’явилися слабкість і сонливість. Ледве я дійшов до свого ліжка в камері, як втратив свідомість. Отямився і відразу відчув, що я хворий. У всьому тілі була незвичайна слабкість, і мене нудило. Крізь тонку оболонку свого аміназинового сну (я вже знав, що мені був введений нейролептик – аміназин) я все чув, але мені не хотілося навіть поворухнутися, навіть змінити положення затерплої руки. Мала вона [ред. лікарка] поняття про те, як діє на людину така кінська доза, чи не мала – важко сказати. Якщо мала, тоді вона здійснювала умисне вбивство! Самопочуття моє із кожним днем все більше погіршувався. Я спав цілодобово. Тільки-но я вставав з ліжка, у мене починала крутитися голова, підступала нудота і я нерідко непритомнів. Ніхто інший з хворих не отримував 12 кубиків в одному уколі. Решті Бочковська призначала не більш як 2 або 3 кубики. Негативний вплив на здоров’я справляло також те, що у мене через день брали по повному шприцу крові. А харчування було особливе”.

Після уколів аміназину Ветохіна перевели на таблетки. Спробувати заховати їх у роті, щоб потім виплюнути, було великим ризиком. Медсестра, яка відкрито визнавала, що багато її пацієнтів нічим не хворі, ретельно стежила, щоб усі ковтали препарати.

– Озброївшись шпателем, вона піднімала язик хворого і ретельно перевіряла, чи не сховав він ліки під язиком або за яснами. Санітар збоку світив переносною лампою.

Біда тому, у кого вони знаходили таблетку, особливо якщо винуватець – політичний. Вона доповідала лікарю, а лікар переводив так званого хворого з таблеток назад на уколи і нерідко додавав ще «курс сірки» чи «курс аміназину».

4. Петро Григоренко. Радянський генерал-майор, українець, правозахисник та дисидент. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. За спогадами «Хроніка поточних подій».

«На початку червня 1970 року П. Григоренка в лікарні відвідали двоє в цивільному, вони не назвали свої прізвища, запропонували йому відректися від своїх переконань. Він відмовився розмовляти з ними. Після цього його стали виводити на прогулянку з групою агресивно налаштованих хворих. 15 червня у нього була дружина. Її змусили чекати 8 годин. Під час побачення були присутні представники лікарняної адміністрації. Основний контингент цієї спеціальної (тобто тюремної) лікарні становлять дійсно психічно хворі люди, засуджені за зґвалтування й вбивства. Лікарняна палата ‒ шестиметрова камера. У ній двоє: Петро Григорович і його сусід, який зарізав свою дружину й постійно перебуває у стані марення. Вільного простору ‒ два кроки, можна тільки встати й одягнутися. Прогулянка ‒ близько двох годин на день, решта часу ‒ в замкненій камері. Паперу й олівця Петро Григорович позбавлений. Вимушена нерухомість, гострий біль у пораненій нозі, безперервний вплив на психіку з боку важкого душевнохворого ‒ все це викликає серйозне занепокоєння щодо життя 62-річного П.Г. Григоренка».

Згідно із «Хронікою…», у січні 1971 року Григоренко постав перед черговою комісією. На одне з перших запитань професора: «Як ваші переконання?», Григоренко відповів: «Переконання не рукавички, їх легко не змінюють». Рішення комісії: «Лікування продовжити через хворобливий стан».

5. Віктор Боровський. Поет, дисидент.

«Ми вас усіх вилікуємо», – з неприхованим садизмом говорить радянський лікар і наказує катувати в’язнів психіатричної лікарні так, щоб ті кричали від болю, але і так, щоб на їхньому тілі не залишалося слідів. Коли сміливці вигукували своїм катам, що і ті колись опиняться перед судом – вони лише сміялися в обличчя, насолоджуючись своєю безкарністю. «Перед тим, як дійде до нас, лава підсудних переповниться і нам не залишиться місця».

Як висновок, система не допускала проявів українства, а найактивніших учасників ламала до самого кінця. Ми, українці, маємо знати про це, пам’ятати, робити висновки, щоб не дозволити російським окупантам повторити це сьогодні.

Дата публікації: 27 Червня 2022

Читайте також: