Історія методів російської окупації

Становлення моделі насильницького управління

Після розгрому Русі монгольською імперією Москва поступово стала васалом Золотої Орди. Отримавши ярлик на князювання, московські правителі збирали данину для Орди, водночас акумулюючи власну владу та ресурси. З метою централізації було демонтовано вічові органи в приєднаних князівствах, що призвело до ліквідації самоуправління. Москві вдалося засвоїти багато елементів ординського правління — жорсткий контроль, каральну політику, культ сили. Відомий письменник, богослов та перекладач Максим Грек, який був у Московії на початку XVI століття (а пізніше був ув’язнений та відправлений у вигнання), писав, що «не знайшов абсолютно нічого схожого» між нею та Візантією, яка все ще навіть після свого занепаду була прикладом для західних держав.

Завоювання й асиміляція Новгорода

У 1478 році Москва силою підкорила Новгород, скасувавши там віче й піддавши репресіям місцеву знать. Частину населення депортували, а на його місце заселили лояльних до Москви людей. Церкву підпорядкували московському духовенству, а землю — московським воєводам. Був установлений режим ізоляції: заборонялися зовнішні зв’язки, змінювалася мова управління, а пропаганда просувала ідею Москви як «Третього Риму».

Терор і колонізація Московського царства

Іван IV (Грозний), який називав себе першим «царем усієї Русі», продовжив експансію на схід. Після захоплення Казані й Астрахані розпочалася насильницька християнізація та депортація місцевого населення, і, разом з тим, переселення росіян на нові землі. У Сибіру будувались остроги — укріплення для контролю над місцевими жителями. Їх зобов’язували платити данину хутром, приймати православ’я та працювати на загарбницьку адміністрацію. Усередині країни діяв режим опричнини — політичного терору, спрямованого на знищення будь-якого інакомислення.

Україна: демонтаж автономії

Після Переяславської ради 1654 року Москва отримала формальний контроль над частиною Лівобережної України. Почався поступовий демонтаж автономії: скасовувалися виборні інститути, розміщувалися військові гарнізони, духовенство та місцеву владу — суворо контролювали. Андрусівське перемир’я 1667-го остаточно закріпило поділ України між Москвою та Річчю Посполитою. На Лівобережжі влада поступово вводила систему призначених чиновників, а також обмежувала права Гетьманщини, зрештою ліквідувавши її у 1764 році.

Російська імперія: колонізація і русифікація

У XVIII–XIX століттях методи окупації набули інституційної форми. Створювалися генерал-губернаторства (наприклад, у Прибалтиці, Криму, на Кавказі), остаточно ліквідовувалися залишки самоуправління. Релігійний і мовний тиск стали інструментом асиміляції. Валуєвський циркуляр (1863) й Емський указ (1876) забороняли використання української мови в освіті та друкованих виданнях. Діяла Охранка — царська спецслужба, що здійснювала стеження, провокації, тортури, депортації й арешти людей. Утиски торкнулися багатьох народів: кримських татар, черкесів, поляків, євреїв, які або зазнали переселення, або цілеспрямованої русифікації.

Перша світова та громадянська війна

Після захоплення Галичини під час Першої світової війни окупаційна адміністрація розгорнула політику русифікації: із навчальних закладів витісняли українську мову, греко-католики і євреї зазнавали переслідувань. Під репресії підпадали й культурні ініціативи цих народів. Білогвардійці під час громадянської війни забороняли українські школи, арештовували активістів, насаджували російську символіку та законодавство. Їхня мета була проста — знищити будь-які прояви національного відродження.

Радянська епоха: терор і депортації

Політика «коренізації» 1920-х років, яка створила ілюзію підтримки національного розвитку, швидко змінилася на сталінський терор: репресії, Голодомор, ГУЛАГ, знищення культурної і наукової еліти. Впроваджувалося обов’язкове вивчення російської мови, освіту централізували, а національні школи, церкви та інші культурні пам’ятки ліквідували. Масові депортації торкнулися десятків народів: поляків, литовців, німців Поволжя, чеченців, інгушів, кримських татар, балкарців, карачаївців, частини українців. Їх позбавляли майна, силоміць вивозили до Сибіру, забороняючи повертатися до рідних країв.

Сучасна війна та гібридна окупація

З 2014 року Росія реалізує нову модель окупації, зокрема використовує «зелених чоловічків», створює маріонеткові «республіки», переслідує опозицію. Йдеться і блокування українських медіа, контроль над соціальними мережами та інформаційним простором, щоб не допустити людей до правди і викривити її. У Криму й на Донбасі розгорнуто фільтраційні табори, проводиться паспортизація, змінюється система освіти та зв’язку, діє інтернет-цензура. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Росія практикує терор та навіть геноцид проти цивільного населення, зокрема у Бучі, Ірпені, Херсоні, Харкові та інших містах і селах України. Окупанти проводять псевдовибори, фальшиві референдуми, знищують будь-яке інакодумство.

Методи російської окупації — від часів монгольського ярма до гібридної війни — демонструють сталу стратегію, яка включає централізацію влади, утиски культури й національної ідентичності, фізичний контроль і репресії. Сучасна Росія додала до цього інформаційну агресію та економічний тиск, але суть — колоніальна модель — залишається тією ж.

Світ лише нещодавно почав розуміти, що росіяни та українці — це два абсолютно різні народи, а українці не бажають залишатися у XV столітті разом із варварською ординською Росією. Маємо надію, що світ побачить правду й усвідомить, який із народів уже багато століть б’ється за власну незалежність. Попри це ми маємо насамперед покладатися саме на себе, бо лише будучи сильними, з нами будуть рахуватись.