«Білгород взятий»: як Курщина, Вороніжчина й Білгород опинилися в складі України в 1918 році

Весна 1918 року для Української Народної Республіки ознаменувалася переможним маршем українських і союзних австро-німецьких військ по всій території тільки-но зайнятої більшовиками України. Союзні війська у травні зупинилися в Кореневі (нині селище міського типу Курської області, рф), де 4 травня 1918 року підписали угоду між німецько-українською та російською сторонами припинити воєнні дії.

Формування кордонів Української держави було досить контроверсійним на той час. З одного боку, землі Холмщини (історичний центр — місто Холм, нині територія Польщі) і Підляшшя (південний схід сучасної Польщі) входили до складу України, а з другого — Галичина, Буковина й Закарпаття продовжували перебувати в складі Австро-Угорської імперії. А втім, Україна доповнилася територією на сході, де котрий місяць точилася офензива союзних військ, що урочисто повідомляли про взяття Курщини, Білгорода й Вороніжчини.

Східна Слобожанщина в УНР

У 1917 році за часів Української Центральної Ради Східна частина Слобожанщини принагідно вважалася етнічною територією України. Де-факто це були лише прагнення обʼєднати українські землі в одну державу. Михайло Грушевський у статті «Якої ми хочемо автономії і федерації?» окреслює територію, не забувши про Кубань та Хотинщину, а також: «полудневі окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість».

Центральна Рада ще пробувала проштовхнути Тимчасовому уряду питання приналежності цієї частини Слобожанщини до України, однак помітних успіхів уряд досяг лише наприкінці 1917 з утворенням Української Народної Республіки. Тоді тривала активна підготовка й проведення виборів до Українських установчих зборів. За законом, УНР надала виборче право не лише названим у III Універсалі землям, а й населеним переважно українцями повітам Курщини і Вороніжчини.

Законом УНР від 29 листопада 1917 року проголосили проведення Українських установчих зборів у повітах Путивльському, Грайворонському й Новооскільському Курської губернії (сучасна Білгородщина) та Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському й Богучарському Воронізької губернії. Перешкодили реалізації задуму більшовики. 

Контрнаступ 

«Українська Славянська група змінила німецькі варти й заслони й увесь район Харківщини, частинно Вороніжської й Курської губернії перейшов під наш догляд», — доповідав Володимир Сікевич, генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки.

Союзні війська протягом 1918 року поступово наступали за трьома напрямками. Успішно рухалася перша колона через Чернігівщину на Курськ і Харків. Уже в напрямку Харкова, але через Полтавщину, разом із Запорізькою дивізією наступала друга колона. Третя колона німецьких військ просувалася через Козятин і Смілу на Катеринослав (нині Дніпро). Австро-угорські війська вирушили на Південь України — до Одеси, Миколаєва та Херсона. На Лівобережжі наприкінці березня Запорізька дивізія визволила Полтаву: у нічному бою за місто відзначився 1-й Запорізький полк кінних гайдамаків імені Костя Гордієнка та його командир Всеволод Петрів. 

Уже в деокупованому Харкові українські відділи залишилися на короткий відпочинок, німецькі ж головні сили з Харкова подалися на Куп’янське, Білгород і Ново-Борисоглібське. 

Володимир Сікевич, що на той момент перебував на Слобожанщині, пригадує панічні настрої московського населення, яке тікало від українського контрнаступу разом з награбованим.

«Коли тут пронеслася вістка, що сформувалася Запорожська дивізія і разом з німцями йдуть через усю Україну, щоб вигнати всіх ворогів України й оголосити її Незалежною Державою, у нас на мент все стихло, ніхто не вірив; а трошки згодом все заворушилось, москалі в якімсь страху забирають все, що під руками й кудись вивозять, наші селяни вже активно заперечують їм цей грабіж. Великі валки москалів утікаючи покотились до Курська, Воронежа і далі». 

«По тілько-що одержаним офіціяльним відомостям узято Білгород»

Доки війська розгортали наступ по всій території Слобожанщини, газета «Відродження» (якою опікувався редакційно-видавничий відділ Військового міністерства УНР) сповістила киян, що сили Української Республіки взяли Білгород. Протягом 1918 року місто буде важливою складовою Харківської губернії Української держави. До слова, український Білгород та російський Курськ розмежовувала 20-кілометрова нейтральна смуга (демаркаційна лінія). По цій смузі більшовицькі формування тренували дві дивізії, набрані з українців, які в майбутньому будуть вести бої в районі українського Слов’янська, щоб викликати повстання в Україні.

Протягом наступних місяців тривала відчутна загроза з боку радянської росії. Уряд Української держави тримав на східнослобідському прикордонні значні військові формування.

«Совєтська влада, що на початку 1918 року вже остаточно опанувала Слобожанщиною, залишила Подоння [назва районів Східної Слобожанщини по берегах Дону в межах сучасної Воронезької області росії] в складі Воронезької губернії зо всіма наслідками. Проте розпочатий рух за приєднання цих земель до України не вгавав. Відгук його знаходимо між іншим навесні 1918 року, коли невелику частину Подоння було обсаджено українськими військами [окрема Запорозька дивізія]. Лінія обсадження йшла від слободи Кантемирівки через Новомарківку, Пантюшино, Бондарівку й далі, пересікаючи слободу Ровеньки [Острогозький повіт]», — пише журналіст і видавець Аркадій Животко. 

Український син Східної Слобожанщини

Уродженцям Східної Слобожанщини з наступом і окупацією більшовицьких сил, доводилося тікати від окупації. Серед них був підполковник Іван Лиходько, якому довелося залишити рідну землю разом з військами УНР. Лиходько народився в місті Суджа Курської губернії, на Східній Слобожанщині.  У 1919 році він приєднався до 19-ї пішої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР і взяв участь у боях під Костополем. Надалі він був старшиною 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР і старшиною штабу 2-ї Волинської дивізії армії УНР.

Після того, як Україна потрапила під владу Польщі, Лиходько перебував у місцях, де раніше воював, разом зі своїми братами по зброї. У 1942 році створив у Костополі три сотні «Поліської Січі» отамана Бульби-Боровця.