Алла Горська: душа і троянда шістдесятництва
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Криму в заможній номенклатурній родині. Батько дівчини був директором Ялтинської кіностудії, був типовим політичним функціонером свого часу. Мати — вихователька в дитячому садку, козацького роду, але теж була цілковито радянська. Коли Аллі було три роки, сімʼя переїхала до москви, потім — до ленінграда. Там дівчинка пережила дві блокади під час Другої світової війни.
Через кілька місяців Горські переїхали до Києва, де батько отримав посаду директора кіностудії і велику квартиру на нинішній вулиці Терещенківській.
Продовження статті читайте в каруселі.
Життя юної Алли не знало побутового клопоту. У 1948 році вона закінчила з золотою медаллю школу імені Тараса Шевченка і вступила на факультет живопису Київського художнього інституту. Український поет Іван Драч казав: «Коли вона поступила в художній інститут, її возила машина. У той час, коли їй потрібно було снідати, за нею виходив шофер, приносив їй бутерброди і промовляв: „Аллочко, вже час тобі їсти“».
Через два роки мисткиня почала працювати в монументальному живописі, а у 1959 році стала членкинею Спілки художників за створення низки картин шахтарського циклу.
Буяє відлига
Саме в цей період відкрилася справжня Алла: вона взяла активну участь у процесах національного відродження. Подія, що сталась у 1961 році, назавжди вирішила долю Горської. Вона й сестра видатного луганця Івана Світличного Надійка Світлична відвідали етнографічний музей Івана Гончара. Те, що побачила там Алла, неймовірно вплинуло на її світогляд. «Це був струс мозку!» — зізнавалася вона. Це було усвідомлення свого гена, свого коріння. Вона як художниця змогла побачити в тому музеї не просто експонати, а силу й незламність українців, їхню самобутність і ідентичність.
Згодом, відвідуючи музей Гончара знову, вона промовила: «Тут я народилася».
Вона стала учасницею й однією з засновників клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві, почала самоукраїнізацію. Алла старанно вивчала українську: писала банальні диктанти й нецікаві граматичні вправи, хоча до цього була говорила російською.
Алла Горська разом з Василем Симоненком і Лесем Танюком почала святкувати Шевченківські свята. У день перепоховання Кобзаря, 22 травня 1963 року, вони влаштували урочисте покладання квітів до його пам’ятника. Відтоді це стало традиційним патріотичним заходом для свідомих українців.
Не тільки культурною діяльністю займалися члени «Сучасника». Алла разом з Василем і Лесем знайшли місця поховань десятків тисяч жертв сталінського терору. Ось як згадував про поїздку в Биківню Лесь Танюк: «Ми потрапили на це місце, і діти тут грали у футбол. Ми підійшли ближче і побачили, що діти грали у футбол маленьким дитячим черепом, простреленим двічі ззаду. Алла не змогла стриматись, їй стало погано, і вона заплакала. А Василь, коли ми йшли додому, читав мені такий вірш:
Ми топчемо і ворогів, і друзів,
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил…»
Алла Горська, Лесь Танюк і Василь Симоненко ініціювали розслідування злочинів сталінізму. Тоді ними зацікавився кдб.
Літературознавиця Михайлина Коцюбинська згадувала, як норовисто поводила себе Алла Горська з кдбістами: «Нас уже засікли, бо відразу за нами туди приїхала якась машина. Звідти висіли „мистецтвознавці“ в цивільному і розташувались неподалік, не криючись. „Диви, нас фотографують!“ — голосно сказала Алла, вийняла гребінець і зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала до ладу. „Тепер готово!“ — і ми повернулись до наших „друзів“, одверто позуючи».
У 1964 році в червоному корпусі університету Шевченка тривали приготування до 150-річчя Тараса Шевченка. Художники Людмила Семикіна, Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук і Галина Зубченко в холі університету встановили вітраж під назвою «Шевченко.Мати». 9 березня о 16:00 роботу повинна була узгодити приймальна комісія, однак перед ухваленням рішення комісією ректор університету розбив вітраж ногами. Розпис класифікували як «ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму».
Брежнєвський застій
В Україні кдб почав масові арешти інтелігенції. Горську неодноразово викликали в кдб як свідка та на очні ставки. Вона постійно листувалася з українцями, що відбували покарання в таборах.
1965 року кдб узяв під свій контроль майже всіх учасників клубів творчої молоді. Установлено зовнішнє спостереження за лідерами шістдесятників. Зокрема агенти кдб часто чергували на вулиці Терещенківській біля квартири Алли Горської. Звичайно, вона про це знала, тож при вході в її помешканя була іронічна записка: «На даху куняє ґава, на щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська».
У 1968 році українська інтелігенція написала комуністичній верхівці відкритого листа, що став відомий як Лист 139-ти, з вимогою припинити масові репресії. Одним з ініціаторів цього послання була Алла Горська.
Відповідь влади не забарилася. Алла Горська прокоментувала її так: «Ось тут і покотилося: бандерівці, вороги, програма, організація. Нас до стінки: вигнали зі Спілки, заборонено давати роботу у видавництвах, у фонді, відберуть майстерні…»
У 1968–1970 роках Алла Горська з чоловіком і художниками-однодумцями подалися на Донбас, де заходилися виконувати одне з найбільших замовлень — оформлення меморіального комплексу.
Більшість зароблених коштів художниця віддала родичам українських політв’язнів, а її квартира перетворилася на своєрідний притулок для них.
Алла писала: «Краще бути убитим, ніж витримувати все, що відбувається в цій країні». Можливо, це прочитали її майбутні кати.
28 листопада 1970 року рано-вранці Алла Горська вийшла з дому й поїхала до Василькова, щоб забрати у свекра швейну машинку.
Більше живою її ніхто не бачив.
Тіло жінки знайшли 2 грудня в льоху в будинку свекра. Удар ззаду сокирою забрав життя мисткині. Згодом знайшли на залізничних коліях і тіло її свекра. Прокуратура менш ніж за місяць оголосила про розкриття справи Горської. Основна версія — її вбив свекор через особисту неприязнь, а потім наклав на себе руки.
Чоловік Алли, прийшовши в управління мвс по особисті речі вбитої, поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю, на що йому відповіли: «Убито одним ударом. Професійно».
Не потрібно пояснювати, що свекор Горської, хворий старий чоловік, аж ніяк не був професіоналом у таких справах. Художницю знищила радянська влада, докази чого опублікував у 2010 році син убитої.
7 грудня 1970 року Аллу Горську поховали на Берковецькому цвинтарі. Попрощатися з талановитою художницею приїхало багато її друзів. Усі причепили на верхній одяг кетяги калини на знак ушанування невинно пролитої крові. Одна з подруг Алли написала знаковий текст: «Її привезли у закритій труні, ночі і дні… Її привезли у закритій труні на щастя народжену, яснолицю із серцем орлиці, на подвиг призначену, без суду страчену».
З промовою виступив Василь Стус:
«Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай — червону тінь калини,
На чорних водах — тінь її шукай».
Дата публікації: 11 Грудня 2022