Леонід Плющ: Тільки у божевільній державі такі інтелектуали ставали божевільними.

Справи на дисидентів — це цілі томи мовчазних свідчень про боротьбу та репресії. Справа Леоніда Плюща, українського математика, публіциста та правозахисника — це вісім томів. В останньому — постанова про призначення стаціонарної судово-медичної експертизи. 

За його слова про русифікацію України і відсутність справжньої демократії в країні йому винесли страшний, вигаданий радянською каральною системою діагноз — “млявоплинна шизофренія”.

Кроки непокори до ізоляції у білих стінах

Спочатку він комсомолець, який свято вірить у комуністичні ідеали, а потім молодий учений, якого зносить університетською несправедливістю: антисемітизмом, українофобією та стукачеством. У 1968 Плющ пише різку статтю про розправи над дисидентами та втрачає роботу в Інституті кібернетики. Не зламали – він не замовкає, а активно розповсюджує заборонену літературу та возить самвидав із Києва до Москви. 

12-14 січня 1972 У Львові та Києві каральна машина провела операцію “Блок”, ув’язнивнивши десятки інакомислячих. Половина із них опинилась за межою зла – у спецпсихлікарнях. Серед них – Леонід, адже КДБ знало, що якщо Плющ потрапить у табір, то стане ще сильнішим, перетвориться на лідера та незламного активіста.

Пекло Дніпропетровської психушки

“Через дію ліків все стає нудним, читати і думати бажання немає. Від політики зовсім верне. Побачень і книжок, на які так чекав, уже не хочеться. Навіть більше – страх перед ними: раптом дружина знову побачить судоми галоперидолу. 

Пам’ять моя різко ослабла, і моє мовлення стало коротке й уривчасте. У голові залишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні. [_]

Я дедалі більше боявся, що моя деградація невигойна [_]. Почуття безвиході [_] спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство”.

“Найстрашнішою покараю вважали сірку. Після уколу сіркою в людини підвищувалась температура (До 40 градусів), місце уколу болить, не можна ні ходити, ні лежати.“

Із книги “У карнавалі історії” Леоніда Плюща. 

Одна проти цілої держави

Дружина Тетяна Житнікова стала його голосом на волі. Вона невтомно розповідала про жахи каральної психіатрії українським діаспорам та міжнародним організаціям. Їй ставили жорстку умову: кількість нейролептиків, які примусово вливають у Плюща, залежить від її мовчання. Однак Тетяна продовжувала. 

Міжнародна підтримка Amnesty International та Міжнародного Комітету математиків зробила свою справу – Плюща випустили на Захід, визнавши його “безпечним”.

Резонанс на Заході був єдиним порятунком для “божевільних”.

Коли Леоніда Плюща привезли до Парижа, він майже не розумів, що відбувається. Ліки ще тримали його свідомість у тумані. Місяці безсоння, тремору та психічних атак переслідували його після виходу з психлікарні. 

Але разом із порятунком прийшло нове відчуття дискомфорту: він був вільний, а інші — залишалися у темних палатах. Живий серед тиші їхніх голосів, він усвідомив свій новий обов’язок — боротися за тих, хто ще за ґратами, за кожного анонімного в’язня радянських психлікарень.

Кожна розмова Плюща із впливовими іноземцями починалася зі списків імен — тих, кого ще треба було врятувати з рук репресивної машини. Як мислитель і філософ, він досліджував, як зло деформує людину. І саме він ще у 70-х роках першим назвав справжнім ім’ям те, що бачив у СРСР — “російський фашизм”. 

“У дисидентів була одна зброя — правда. Ми були безсилі, нас було мало, але за нами стояла правда, і це давало нам сили перемагати,” — казав Плющ. Його мемуари «У карнавалі історії»  були перекладені на п’ять мов та увійшли до “золотого фонду” антитоталітарної літератури.

Історії таких, як Леонід Плющ, оживуть на екранах українських кінотетарів із 31 жовтня. 

Фільм “БожеВільні” розповість про Андрій Довженка, який стає заручником радянської репресивної машини за любов до свободи і західної рок-музики.

Його шлях через пекло психлікарні, де лікування стає тортурами, а кожен день — боротьбою за збереження власного розуму, стає відображенням страждань тисяч інших. Цей фільм – не лише про минуле, але й про нашу відповідальність за пам’ять.