Боротьба з окупантом потрібна будь-яка: що нам відомо про самвидави?

Ave Maria, або Перший самвидав

Самвидав — це непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури (підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання). Тож згідно з цим визначенням, до самвидаву ми можемо віднести будь-яку брошуру чи книжку, яку не можна було контролювати. Наприклад, неофіційно поширювані тексти Григорія Сковороди або «захалявні книжечки» Тараса Шевченка. До самвидаву також належать видання УПА. Та в класичному розумінні — це все ж підпільні видання, що виходили в ссср.  Тому початком самвидаву в Україні вважається поема Івана Багряного Ave Maria, яка була надрукована за його власні кошти в 1929 році, а видавництво було вказано — «САМ». Розповсюджував цю поему автор, розносячи її по невеликих книжкових магазинах.

Поширення самвидаву набувало різних форм:

Окрім друкованого, також був на аудіоносіях (бобінах, платівках, навіть на рентгенних плівках («самвидав на кістках»). З поширенням електронних обчислювальних машин з’явився цифровий самвидав, що передавався на дискетах.

Враховуючи тотальний контроль совєтської влади над усіма сферами життя, самвидав був відповіддю активної частини суспільства в цих сферах. Ми бачимо  політичний та художній самвидав. Церкви, що були заборонені в совєтському союзі, поширювали заборонену комуністичною партією релігійну літературу. Віруючі Української греко-католицької церкви й християни-баптисти переписували та друкували Святе Письмо,  служебні книги, так як в інший спосіб їх неможливо було дістати.

Масового поширення самвидав набув у 60–70 роках XX ст. завдяки діяльності шістдесятників

Найбільш відомі видання того часу — це машинописні журнали «Воля і Батьківщина» Зиновія Красівського й «Український вісник», що видавав В’ячеслав Чорновіл. А серед текстів — «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби й збірник матеріалів В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму». Проте кількісно свого апогею самвидав набув у 1989–1991 рр., коли на хвилі «перебудови» й «гласності», що проводив у ссср М. Горбачов, почала підніматися перед суспільством завіса, яка покривала злочини комунізму. Оскільки офіційна преса переважно продовжувала мовчати про Чорнобильську трагедію і приховувати історичну правду, то задовольнити попит на дійсність зростаючої самосвідомості українського народу взялася неформальна преса. Про масовість цього явища свідчить те, що в період з 1989–1991 рр. вийшло понад 1300 найменувань самвидавної літератури.

Основними центрами самвидаву стали тоді Київ (близько 250 позицій) та Львів (понад 100 позицій)

Це пояснюється тим, що обидва міста були найбільшими інтелектуальними осередками країни. Крім того, важливу роль відігравало їхнє географічне положення. Бо для того, щоб готовий випуск самвидаву побачив світ, він мав пройти складний шлях: тексти й макети писалися та складалися в Україні, а от друкувалася переважна їх більшість за кордоном. У цьому неоціненну допомогу надавали литовська «Саюдісу» й Громада українців Литви. Саме в країнах Балтії, де контроль москви був ослаблений, друкувалася основна маса самвидаву. Класична схема випуску більшості номерів виглядала наступним чином: у когось на квартирі група активістів писала текст і складала макет номеру. Окремим питанням могло стояти зазначення авторства статей та імені редактора газети, адже до цих людей могли прийти представники кгб або в них виникали проблеми на роботі чи в навчанні. Після того, як макет номеру був готовий, кур’єр добирався, наприклад, до Вільнюса, де, передаючи макет, забирав попередній випуск і в наплічниках та в сумках віз його до України. При цьому кгб доволі часто затримувало кур’єра й конфісковувало тираж. 

Вам ми хочемо показати три видання самвидаву: 

два гумористичних і одне літературне, яке згодом переросло в культовий журнал 1990-х — початку 2000-х років.

Спершу до гумору. Українці завжди вміли посміятись як із ворога, так і над своїми вадами. От, наприклад, знаменитий «Лист козаків до султана». Менш відомими є гумористичні видання Українських січових стрільців «Самохотник» і «Самопал», де українські воїни в часи Першої світової війни сміялися над собою, над ворогом і своєю старшиною.

Газета «Сальцесон» видавалась у 1989 та 1991 роках. Усього вийшло три випуски. У Бібліотеці УКУ можна переглянути 2-й номер, який був виданий у грудні 1989 р. Ми би назвали його бенефісом «ковбаси за 3 рубля», де в гострій сатиричній формі висміяно тодішню ситуацію в країні. Навіть мова написання є глумом щодо ставлення совєтської влади до української мови. Адже вся газета написана «жорстким суржиком», де в одному слові зустрічається українська та російська «і».

Ще одним сатиричним  виданням є «Підпільні вісті: маразм-газета», що вийшла друком у Житомирі. У ній, окрім пародії на міжнародні новини та жарти про всюдисущий  дефіцит, привертає  увагу прогноз на 1995 рік, з якого виглядає, що хоч автори газети й критикували совєтську владу, та все ж не сильно вірили в розпад союзу протягом найближчих двох років.

Гумористичний самвидав писався на злобу дня і хоч висміював ситуацію в ссср, проте не пропонував варіантів виходу з кризи. На відміну від політичного самвидаву, він не мав фінансової підтримки і, як правило, виходив лише зусиллями ентузіастів, а їхнього запалу вистачало лише на декілька номерів.

Також варто розповісти про… 

Культове видання, яке спромоглося здійснити 68 повноформатних випусків на 60 і більше сторінок кожен, і виходило до 2012 року… Це незалежний культурологічний часопис «Ї», який випускався під незмінною редакцією Тараса Возняка. І хоча перші випуски не були еталоном глянцевих журналів (через відсутність яскравої обкладинки й світлин всередині), та не це було головним. Журнал «Ї» був ковтком свіжого повітря для людей, які прагнули читати. У ньому друкували переклади текстів західних філософів, есеї на актуальні теми, твори українських прозаїків і поетів, зокрема  Василя Стуса та Юрія Андруховича. Згодом, уже при незалежній Україні цей часопис став місцем для актуальних культурологічних дискусій, де кожен випуск присвячувався якійсь окремій тематиці. На початку 2000-х років майже кожен студент-історик прагнув мати в себе в бібліотеці декілька випусків! 

І це тільки мала частинка з колекції Бібліотеки УКУ!