Дмитро Яворницький — «козацький батько» України

Походження

Предки майбутнього історика й знавця козацтва походили зі шляхетського стану, який із часом збіднів. У селі Сонцівка, що на Харківщині, в родині місцевого диякона Івана восени 1855 року народився маленький Дмитрик. Його мати, Ганна Терновська, походила з селянського роду. Батько, Іван Яворницький, бувши священнослужителем, сам навчився читати й писати.

До науки він долучав і своїх дітей. Він читав їм книжки, зокрема й «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя. Історія козацького полковника вразила малого Дмитра, і відтоді він захопився історією козаків. І батько, і мати майбутнього історика чудово співали народні пісні. Дмитро згодом почав їх записувати — з цих записів і почалася його етнографічна діяльність.

Початкову освіту Дмитро здобув у рідному селі, а у 1867 році вступив до Харківського повітового училища. Там він вивчав різноманітні предмети, зокрема історію, закон Божий, філософію, знайомився з літописними творами. Після училища Яворницький продовжив навчання у Харківській духовній семінарії, щоб за сімейною традицією стати священником. Однак кар’єра священнослужителя його зовсім не приваблювала, тому 1877 року він вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету.

У студентські роки

Відпочиваючи в рідних краях, Яворницький продовжував збирати народну творчість. Він знову зацікавився історією козацтва, почав шукати джерела з історії запорожців, готував перші дослідження з цієї теми. Наставниками молодого вченого були професори Харківського університету Олександр Потебня та Микола Сумцов.

Після закінчення університету в 1881 році Яворницький остаточно вирішив присвятити своє життя дослідженню українського козацтва. У той час він почав готуватися до отримання професорського звання, але обрана ним тема не влаштовувала керівництво університету, яке наполягало на тому, щоби молодий науковець досліджував історію Фінляндії, яка на той час була автономією у складі Російської імперії.

Однак Дмитро виявив принциповість, за що зазнав санкцій від керівництва й утратив стипендію. Щоб якось вижити, історик почав викладати в гімназіях у Харкові.

З 1882 року Яворницький почав їздити в щорічні експедиції на Південь

Тут він збирав спогади місцевих старожилів та нащадків козаків, записував пісні та перекази, вивчав Дніпрові пороги та степові кургани. В одній з експедицій дослідник познайомився з археологом Яковом Новицьким, у якому знайшов відданого друга та колегу. До наукових досліджень учений залучав і місцеве населення, яке допомагало з фольклором чи з археологічними знахідками. Результати своїх наукових пошуків Дмитро Яворницький почав публікувати в журналі «Киевская старина».

На основі знайдених джерел він підготував низку публічних лекцій під назвою «Про запорозьких козаків», з якими успішно виступав в українських містах, активно популяризуючи історію запорозького козацтва серед тогочасної інтелігенції. Завдяки цій діяльності Яворницький став досить популярним і отримав прізвисько «козак Байда».

Працюючи в Харкові

Дмитро Яворницький познайомився з поетом Яковом Щоголєвим, а згодом закохався в його доньку Єлизавету. Попри взаємне кохання молодих, Щоголєв видав доньку заміж за багатого князя Шаховського. Але Єлизавета втекла від нього до молодого історика. На цьому дружба харківського поета і Яворницького скінчилася. У 1884 році Дмитро успішно виступив на VI Археологічному з’їзді в Одесі і там же познайомився з Володимиром Антоновичем.

Переїзд і робота в Москві

Жорстка російська реакція на популяризацію історії запорожців не забарилася — скоро Дмитра Яворницького звинуватили в «сепаратизмі» та «українофільстві» і звільнили з університету. Та молодий учений не впав духом: він переїхав спочатку до Москви, а потім до Петербурга, де працював в архівах і знайомився з представниками місцевої української діаспори, зокрема з Миколою Костомаровим.

У 1885 році Яворницький утратив батька і мало не загинув під час розкопок, коли його причавило землею. Після тих подій він посивів, а стан його психічного здоров’я значно погіршився. Однак у той період він видав монументальні монографії, зокрема «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888). У 1892 році вийшов перший том монографії «История запорожских козаков», яка справедливо вважається літописом запорозького козацтва. В оформленні книги Яворницькому допоміг Ілля Рєпін. Художник також зобразив історика в образі писаря на своїй знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

У 1880-х роках царський уряд видав кілька заборон Яворницькому викладати, тому науковець перебрався до Середньої Азії. Там він підготував до видання другий том «Истории запорожских козаков» (1895), випустив друком ґрунтовне дослідження про кошового отамана Івана Сірка, а згодом і третій том «Истории запорожских козаков» (1897).

1898 року видав книгу «По следам запорожцев», а за три роки захистив магістерську дисертацію в Казанському університеті. Водночас Яворницький співпрацював з археологічними та архівними установами Росії, зустрічався з Коцюбинським, Толстим, Лисенком. Він також активно писав художні, науково-популярні твори.

З 1902 року Дмитро Яворницький працював директором Катеринославського музею

Фонди закладу він відродив і поповнив власними знахідками з археологічних експедицій. Поступово цей музей перетворився на найбільше у світі сховище пам’яток запорізької старовини. До чергового Археологічного з’їзду в Катеринославі вчений здійснив свою мрію — «накопався досить могил», проводячи масштабні археологічні розкопки на Півдні України. Він також активно подорожував, відвідав Близький Схід, зокрема Єгипет. Повернувшись в Україну, видав низку фольклорних збірок, а також праці, присвячені творчості Тараса Шевченка. У 1905 році Яворницький заснував товариство «Просвіта» в Катеринославі. У 1907 році він написав автобіографічний роман «За чужий гріх», а 1910 року видав збірку «Вечірні зорі». У цих творах він продемонстрував свій хист оповідача та певною мірою філософа.

Під час революції і війни 1917–1921 років

Шанований усіма науковець охороняв Катеринославський музей від пограбувань мародерів, читав лекції, займався просвітницькою діяльністю. Він також став одним із перших викладачів Катеринославського університету, а у 1920 році підготував і видав «Словник української мови». У 1920-х роках Дмитро Іванович займався архівною та краєзнавчою діяльністю, підготував і видав працю «Дніпрові пороги» (1928). У той час радянська влада нарешті «визнала» наукові досягнення Дмитра Яворницького, і його обрали дійсним членом Всеукраїнської Академії Наук.

1933 року з початком сталінських репресій

Яворницького звинуватили в буржуазному націоналізмі й звільнили з посади директора музею. Щоб вижити в голодні роки без зарплати, академік носив на ринок речі, продавав їх і купував продукти. Йому допомагало й місцеве населення. У 1937 році за сфабрикованою справою Дмитра Івановича звинуватили в «натхненні контрреволюційного підпілля», але не заарештували. Вочевидь, зіграв роль його похилий вік та авторитет в наукових колах. У ті дні допомогу академіку надавала Наталя Полонська-Василенко.

Творчої діяльності видатний історик не припиняв до кінця свого життя. Зокрема, він написав спогади про Костомарова, Рєпіна, Толстого, Тарновського, підготував працю «История города Екатеринослава». Помер видатний академік у серпні 1940 року і був похований у Дніпрі.

Дмитро Яворницький належав до когорти «істориків-письменників», праці яких завжди мали ознаки художніх творів. Він писав і розповідав надзвичайно захопливо, вмів зацікавити читача й авдиторію, активно займаючись популяризацією історії.