Зустріч на Алясці: «історична угода» чи самообман Трампа?

… Росія зобов’язується передати США всю територію й суверенітет, які вона має на американському континенті та прилеглих островах. Зазначаються східні межі (лінія демаркації між Росією і Британією від 1825 р.) та західні — через Беринґову протоку і далі, щоб включити Алеутські острови…

30 березня 1867 року у Вашингтоні була підписана конвенція, за якою Аляску продали США за 7 200 000 доларів золотом — це було найбільшим територіальним придбанням Штатами за всю їхню історію. Росія ж так само історично втратила величезну територію фактично за неймовірно малі виплати. І все це сталося ще до відкриття на тій землі корисних і цінних копалин.

158 років потому, 15 серпня 2025-го, на військовій авіабазі поблизу Анкориджа відбулася нова зустріч представників двох країн (хоча одна з них зазнала значних трансформацій). Проте жодної нової «історичної угоди» так і не було досягнуто. І справа навіть не в тому, що російській стороні не сподобався негативний символізм місця переговорів — Аляски, за якою досі триває «жалоба» серед московитського плебсу й прихильників війни.

Річ у тім, що, на відміну від угоди XIX століття, продиктованої «ситуацією на землі» та небажанням і неможливістю Росії утримувати таку величезну, малозаселену й малоресурсну територію, нинішнє російське керівництво (на папері «демократичне», але по суті авторитарне) абсолютно не розуміє ні своїх цілей у війні, ні того, що буде завтра. Уся ця бійня тримається на бажанні «вбити, відібрати, захопити» в того, хто не підкоряється «метрополії». Хоча сама «метрополія» не усвідомлює, що її колонії здатні навіть поодинці чинити серйозний опір, не кажучи вже про допомогу сусідів чи держав-патронів.

Перш ніж поглибитися в причини провалу зустрічі, варто зрозуміти, хто ж узагалі на неї прибув і чому вона стала можливою. Трамп і Путін у чомусь схожі — схожі своїми диктаторськими амбіціями й бажанням поділити світ, схожі любов’ю до влади, самовпевненістю, захопленням лестощами та відразою до свободи слова, думки й поняття суб’єктності на світовій арені. Дональд уже давно був у захваті від господаря Кремля, бо той, на його думку, живе тим «райським життям», яке Трамп сам собі уявити не міг через складну політичну систему США.

Саме тому Трамп і не став тиснути на Путіна, а намагався «зберегти йому обличчя». Проте сам Путін щоразу відкидав це «благородне» бажання, знову й знову забруднюючи руки та обличчя кров’ю невинних, завдаючи авіаударів по мирних містах України, позбавляючи життя людей у їхніх квартирах і руйнуючи будинок за будинком, квартал за кварталом, місто за містом.

Трампу ставало все важче одночасно вдавати із себе миротворця і переконувати світ (і себе самого), що його тактика працює, і що він знає, як «утихомирити друга Владіміра». Тож він вирішив піти шляхом санкцій, тиску й погроз. Він відправив ближче до РФ підводні ядерні човни, наклав санкції на Індію за купівлю російської нафти й пригрозив тим самим Китаю. Проте нічого не змінилося.

Саме тоді Трамп дійшов висновку, що слід діяти швидко, бо він втрачає момент. Він домігся зустрічі з Путіним, думаючи, що зможе схилити його до вигідних умов (або бодай таких, які можна було б нав’язати Україні) і нарешті завершити війну, щоб знову повернутися до спокійної торгівлі з новим спадкоємцем експансіоністської політики XXI століття.

Попри побоювання, символізм і жарти, Путін прибув на зустріч. Але переговори не відбулися повноцінно, бо Трамп зрозумів: побачити бажання російського диктатора закінчити війну неможливо. Знову звучали ті ж вимоги — «особливий статус Донбасу», «російська мова та церква» — і чергова «обіцянка» припинити вогонь, щоб потім про щось домовлятися.

Стратегія Трампа полягала в тому, аби примусити Путіна до поступок, але він не врахував, наскільки змінилося керівництво країни, що колись звалася Російською імперією. Замість прагматизму й розрахунку він побачив лише огидну кровожерливість та одержимість однією метою — знищити Україну дощенту. Зрозумівши, що тиснути на РФ набагато важче, ніж здавалося, Дональд вирішив діяти інакше…

Зробивши «щасливе» фото на тлі конференції на північній території, президент США зв’язався із Зеленським і переповів йому вимоги Путіна. На що відразу отримав відповідь: ніхто не збирається здавати території, і Україна не стане міняти свої землі на обіцянки й домовленості з державою, яка відома у світі тим, що не поважає нічого, написаного на папері.

І знову постають запитання. Яка буде стратегія Трампа далі? Чи спробує він знову тиснути на Україну, поки не зрозуміє, що поступок не буде? Чи запровадить нові санкції? Чи взагалі вийде з переговорів, заявивши, що домовитися неможливо? На жаль, передбачити це неймовірно складно (особливо враховуючи хаотичну натуру чинного президента США). Тому залишається лише сподіватися, що нам вистачить сил захистити себе, що Європа підтримає, а Трамп бодай зайде на Вікіпедію й зрозуміє: з нинішньою російською адміністрацією домовлятися неможливо. Вона розуміє лише одну мову — мову сили.