Бандитський Донбас? Міфи і реальність шахтарського регіону

Донбас — це регіон контрастів. Його історія багата як на героїзм і працьовитість, так і на кримінал і конфлікти. Сьогодні він перебуває на перехресті: між минулим, що формувало його унікальність, і майбутнім, яке залежить від здатності подолати власні міфи й виклики.

Шахти, заводи і злочинність

Донбас завжди був регіоном не лише важкої праці, а й гострих соціальних контрастів. Тут уживалися працьовиті шахтарі й металурги та кримінальні угруповання. Поки одні працювали, інші намагалися на цьому нажитися та якомога більше поцупити. Розвал підприємств, масове безробіття й недовіра до влади згубно вплинули на соціально-економічну сферу, створивши ідеальне середовище для розквіту тіньової економіки, корупції та злочинності. Варто врахувати, що умови для цього були створені ще в СРСР.

У цих умовах стереотипний житель Донбасу — це чоловік, що мріє про стабільність, але живе серед нестабільності. Він звик працювати до знемоги, але водночас знає, що поряд із шахтами чи заводами процвітають тіньові схеми й кримінал. Його недовіра до політики підживлюється обіцянками «відновити порядок». А втім, вони часто залишаються порожніми словами на фоні реального безладу.

Демографічна мозаїка Донбасу

Однак реальність складніша від стереотипів.  Регіон сформувався як мультикультурний простір з багатонаціональною мозаїкою. 2001 року тут зафіксовано 134 етнічні групи. Три хвилі міграції, радянська політика переселення й демографічні зміни залишили свій відбиток. Особливо вплинули на демографію Донбасу великі післявоєнні переселення. У половині XX століття зафіксовано зростання кримінальної активності. Після Другої світової війни в регіон почали переселяти значну кількість молодих працівників, військовополонених і колишніх в’язнів. Також тут розбудовано систему закладів позбавлення волі. У таких умовах формувалися своєрідні норми поведінки й світогляд. Ці процеси стали своєрідною бомбою уповільненої дії, чий вплив ми відчуваємо протягом періоду незалежності України.

Крах індустріального гіганта

До кінця 1990-х років економіка України пережила катастрофічний спад: ВВП скоротився на 59,2 %, і це падіння особливо гостро відчувалося серед териконів Донбасу. По регіоні, перевантаженому радянською промисловістю, криза вдарила з такою силою, що наслідки здавалися незворотними. Заводи, що здавалися непорушними гігантами, один за одним зупинялися. Навіть конкурентоспроможні підприємства ставали жертвами злочинних угруповань і корумпованих чиновників, які штучно доводили їх до банкрутства, розкрадали обладнання й ресурси або «прихватизовували» активи.

Особливо драматична була ситуація у вугільній галузі. Вагони з вугіллям зникали за обрієм, а прибутки осідали в кишенях директорів. Шахтарські міста занепадали, тіньова економіка процвітала. Донбас дедалі більше занурювався в кризу. Закриття шахт ставало символом краху звичного життя. Багато хто не шукав складних пояснень, натомість вірив у просту істину: «при Союзі все працювало, а тепер усе розвалилося». Винними часто бачили чиновників з Києва чи заходу України.

Кримінал підіймає голову

У 1990-х роках Донецький регіон почав формуватися як осередок впливової бізнесово-кримінальної групи, яка згодом дістала назву «донецький клан». Її зародження пов’язане з так званими «червоними директорами», керівниками великих підприємств, що спромоглися зберегти контроль над підприємствами після розпаду СРСР. Яскравими прикладами є Юхим Звягільський і його оточення. Згодом їх змінила звична нам «нова еліта».

У середині 1990-х років «донецький клан» активно розширював свій вплив, використовуючи формулу «гроші робляться на Донбасі, а політика в Києві». Водночас ключовою рисою цього угруповання була закритість: зовнішніх гравців у регіон не допускали, а внутрішні конфлікти розв’язували виключно всередині. Таке підґрунтя породило унікальну взаємодію бізнесу, політики і криміналу. Еліти й кримінальні структури розв’язували питання впливу між собою, часто за допомогою насильства.

Кримінал, що став невіддільною частиною регіональної культури, функціонував на двох рівнях. Перший — дрібні злочини, такі як крадіжки й розбій. Другий — великі кримінальні союзи, які контролювали бізнес і ресурси. Замовні вбивства, рейдерські захоплення підприємств, рекет — усе це стало частиною буденного життя. Саме в цих роках з’явилися імена, що асоціюються з кримінальним Донбасом, такі як Ахать Брагін і Євген Щербань. Боротьба за вплив часто закінчувалася смертю — навіть найбагатші й найвпливовіші не уникали цієї долі. Це було обов’язковим наслідком боротьби за контроль над ресурсами й бізнесами.

Від ностальгії до сепаратизму

Як ми вже неодноразово зазначали, жителі Донбасу через тривалий час зберігали ностальгію за радянським минулим. Проте реальні зміни в регіоні відбулися не через спогади про СРСР, а завдяки іншим факторам.

Донбас завжди був скептичний до радикальних змін. Прагнення до євроінтеграції після Помаранчевої революції багато хто тут сприймав з недовірою. Місцеві жителі побоювалися, що такі зміни погіршать їхнє становище. Промосковські настрої активно підтримували російські медіа й політики. Це лише посилювало скепсис.

Варто згадати першу спробу створення «ДНР» на початку 2000-х. Вона хоч і не мала значної підтримки, але відображала частину суспільних настроїв. Знаковим став і з’їзд у Сіверськодонецьку 2004 року. Там регіональні еліти обговорювали можливість створення «Південно-Східної автономії». Антиукраїнські протести в 1990-х роках також були провісниками майбутніх конфліктів. Початок 2014 року став трагічним для регіону. Пропаганда й політичні маніпуляції створили умови для активізації сепаратистських рухів.

Прорахунки кримінальних еліт

А втім, важливо розуміти, що кримінальні коли розглядали це радше як повернення до свого володарювання без тиску Києва. Реальність виявилась інакшою. Серед перших, кого зачепила російська агресія на сході, були злочинні організації, і зовсім не тому, що регіон став зразком безпеки й спокою. На їхнє місце прийшли нові злочинці й кримінальні ватажки. Вони не хотіли ділити сфер впливу. Наслідки своїх дій олігархат і кримінальні ватажки не передбачали, інакше вони навряд чи б підтримували проросійські настрої.