Якими були ченці Києво-Печерської лаври століття тому. Хроніка 1918 року

Як українське бореться з російським у духовному двобої

Боротьба з проросійськи налаштованим контингентом у столичних лаврських келіях спонукала громадськість узятися й за інші місця перебування «цареславних» прихильників русского міра. Так, у Почаївській лаврі на Тернопільщині парафіяни УПЦ МП заявили, що ракети по Україні запускає Бог, а президент країни-окупанта володимир путін — «їхній правитель». 

Проросійські вірянки, що давали коментар українському медіа, неодноразово пригадували й деякі аспекти історії: термінологію «малоросійські» і «великоросійські», а також розстріл Миколи II і начебто створення України Петлюрою та Леніним.

Однак така проімперська налаштованість й глибока віра в російські війська священників і вірян уже не нова для України. Сто років тому Українська Народна Республіка, яку нищили більшовицькі каральні чоботи, вже мала подібних «ждунів». Водночас слід відзначити й палких противників, які наперекір обставинам боролися за незалежність Української Держави, як в армії, так і поза нею. 

Лавра в Битві за Київ 1918 року

«У самому тільки що опанованому нами Печерську не було спокою: раз-у-раз доводилося ліквідувати ріжні банди, які втікали в напрямі Лаври та Видубицького монастиря. Ченці тамошні були нам, як не явно ворожі, то у всякому разі дуже несприяючі, що виявлялося не тільки в постійному уживанню російської мови, з підчеркненням, але й у постійних намовах гайдамаків не розкладати „Матушки-росії“, а головно в їх нелегальній підтримці інсурґентів, які зникали як камінь у воду на території монастиря», — згадував генерал-хорунжий армії УНР, оборонець полку імені Костя Гордієнка Всеволод Петрів. Коли він повернувся з Західного фронту зі сформованим кінним полком гордієнківців, відразу став боротися зі збільшовиченими заколотниками, зокрема тими, що розпочали сумнозвісний заколот на заводі «Арсенал». Лавра стала епіцентром подій, які тоді розгорталися в Києві.

Від початку 1917 року РПЦ поступово втратила контроль над більшістю своїх «окраїн». Зокрема, Грузинська православна церква вийшла з юрисдикції московського патріархату шляхом відновлення автокефалії.

Фінляндія та Естонія здобули автономні церкви в складі Вселенського патріархату, Латвія — в складі московського, а сусідня Польща здобула автокефалію через визнання останньої Константинопольським вселенським престолом.

Таким кардинальним змінам сприяли й уряди країн. Чому? 

У першу чергу через те, що контроль церковного життя перешкоджав русифікації і водночас запобігав будь-яким спробам розпочати конфлікт у суспільстві, а по-друге, визнання юрисдикції Вселенського патріарха було запорукою міжнародного визнання держави. 

Для російської православної церкви здобуття Київською митрополією повноцінної автономії, а за нею автокефалії було б найважчим ударом. Це ставило б під загрозу ідеологію РПЦ, зокрема руйнувало б концепцію «тисячолітнього панування Третього Риму».

Під час наступу більшовиків у Києві скликали Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від московського патріархату Української церкви. Однак 19 січня робота Собору перервалася через вторгнення червоних.

«Як би то не було, а вогонь був гучний та міцний і вражіння від нього було поважне, зокрема у звʼязку з поведінкою місцевого печерського населення, що складалося переважно з родин російських військових, служачих і тих, хто годувався при Лаврі та при богомольцях, отже, з елементів найбільш цареславних і найбільш „общеросійських“. Ці людці нетерпляче чекали на „русскіе войска“ та неґативно ставилися до наших змагань», — писав Всеволод Петрів.

Водночас в архівних документах Києво-Печерської лаври згадуються й інші мотиви. Так, під час і після цих боїв з більшовиками лаврська сестра-жалібниця Марія Фесак з ризиком для свого життя рятувала військових у лаврській лікарні.

«У мент заняття міста Києва більшовицькими військами я працювала в Українській Лаврській лікарні біля поранених та слабих українських вояків. І в тяжкий мент убивств багатьох з них більшовиками мені прийшлось з успіхом захистити деяких від смерти».

Тим не менш, позитивного ставлення лаври до прибульців з лав більшовицького війська пізніше годі було очікувати, особливо через те, що вони вбили митрополита Володимира. Більшовицький солдат 3-го авіапарку, комендант лаври В. С. Сергєєв 23 січня повідомляв командувачу окупаційними військами Муравйову про повну анархію та варварство в лавах його військ. Вакханалію разом з розстрілами вдалося зупинити лише на другий день.

Подібні історії з проросійськими попами можна знайти в спогадах багатьох військових, зокрема Володимира Сікевича (командувача Словʼянської групи з визволення Донецького басейну в 1918 році). На дорозі з Полтави на Лозову українські військові зупинилися на ніч у селі. Військового відвели на квартиру до місцевого попа, отця Калиновського, який нібито був «м#скалем, бо дуже багато уживав російських слів і то так перекручених, що треба було добре слухати, щоб зрозуміти, що він хоче сказати».

Сікевич попросив попа говорити українською, на що той зчинив ґвалт «Та де там, — аж підскочив, — я, каже, „от рожденія“ російський монархіст, і російська мова — моя рідна мова». Військовий урешті-решт переконав попа спілкуватися українською:

«Отже, пане отче, хотяй ви і рускій чорносотенець, але по-русски говорити не вмієте! І тому прошу вас зі мною як українцем говорити лише по-українськи».