Як НКВС ламав українську інтелігенцію
Зрозуміло, що українська інтелігенція була невигідна НКВС, бо, коли режим намагався «зламати» українців, ті йшли всупереч радянським законам.
Радянський союз із самого початку працював на те, щоб зробити українців необізнаним, слухняним населенням, активно просуваючи свою пропаганду в маси, але українська інтелігенція відразу почала проти цього боротися, розвиваючи національну культуру, мову та вести боротьбу за свободу нації. З появою творчості діячів духовної культури українці піднялися на щабель вище.
НКВС — це орган, який стежив за кожним українцем. Звісно ж, за нашою інтелігенцією вони спостерігали особливо пильно, адже вона працювала не на користь радянської влади.
З початку 30-х років XX століття українська інтелігенція почала зазнавати репресій від влади за свою діяльність.
В історію цей період увійшов під назвою «Розстріляне відродження». Українців почали переслідувати, арештовувати й відправляти в заслання. На жаль, далеко не всі змогли звідти повернутися живими. Тих небагатьох, кому це вдавалося, потім усе одно до кінця життя переслідував НКВС. У таборах вʼязням намагалися нав’язати радянське світосприйняття, а тих, які не підкорялися та все ж стояли на своєму, — розстрілювали. Жертвами масових розстрілів у 1937 році були такі відомі українські діячі, як Микола Куліш, Лесь Курбас та інші. За приблизними розрахунками, НКВС знищив 80 % української інтелігенції в 30-ті роки. Ліквідація наших митців і науковців ставала для радянської влади звичкою, або ж, як казав Йосиф Сталін, необхідною справою.
Перший табір для розправи над українцями й представниками інших народів мав назву «Соловецький концентраційний табір»,
який пізніше став основою системи таборів «Соловецкий лагерь особого назначения» (СЛОН). Це найвідоміший радянський концтабір, у якому були знищені сотні українців. Цікавий факт, що туди відправляли не справжніх кримінальних злочинців, а тільки людей, які загрожували тогочасній владі. Звісно ж, найбільше їм заважали українці, адже вони хотіли жити у вільній країні, а не сповідувати культ вождя. Людей, яких заарештовували й відправляли в табори, зазвичай звинувачували в диверсійних діях, невиконанні законів влади, шпигунстві.
Термін ув’язнення — 5–10 років. У таборах намагалися перевиховувати в’язнів, тобто нав’язувати радянські ідеї. Цьому мало хто піддавався, бо, перш за все, інтелігенція — люди свідомі. Розуміючи, що в них нічого не виходить, працівники спецслужб позбавлялися в’язнів переважно через розстріл: у 1937 і 1938 роках відбувся так званий Великий терор. Керівником одного з наймасштабніших розстрілів став Михайло Матвєєв — кат українського та інших поневолених совʼєтами народів.
Перед виконанням наказу про ліквідацію в’язнів шляхом розстрілу жертв проводили через три кімнати: у першій роздягали, у другій зв’язували, у третій ударом «колотушки» оглушали. Вони були без тями, тільки приходили в себе, їх знову били. Потім їх усіх скидали в яму, де кожного особисто розстрілював Матвєєв.
Урочище Сандармох — місце найкривавіших сталінських злочинів.
Тут розстріляли українську інтелігенцію, яка готова була творити для України. Восени 1937 року розстріляли 1111 в’язнів, серед яких було 163 українці. Варто зазначити, що радянська влада мовчала про події, що відбувалися там, найдовше. Про це не говорили і якийсь час після розпаду срср. Першу могилу знайшли випадково в 1997 році історики з міжнародного товариства «Меморіал». Цікаво, що їх зараз переслідують, а їхню організацію оголосили іноземним агентом. Саме ця могила стала символом Великого терору проти Розстріляного відродження, бо саме там були вбиті численні діячі української культури: Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Михайло Яловий тощо. Також там був убитий племінник Михайла Грушевського Сергій Грушевський, який публічно підтримував дії радянського режиму. З цього стає зрозуміло, що жертвами терору з боку радянської влади були й люди, яким подобались ідеї радянського керівництва, тобто це свідчить про те, що більшовики вбивали кого завгодно. Кожна особиста справа в’язня закінчувалася словами «помер від хвороби», та тільки згодом, після лібералізації режиму в 50-х роках, почали частково узнавати правду, як же люди насправді гинули.
Знищували не тільки українських діячів, а і їхні праці.
У в’язниці було заборонено творити, а якщо у когось таки знаходили роботи, їх відразу знищували, а в’язнів карали примусовими роботами, жорсткішим режимом і карами аж до розстрілу. Якщо якимось дивом удавалося зберегти деякі твори, вони видавалися за кордоном. Однак, на жаль, більшість праць, як і самих творців, були знищені.
Невдовзі після лібералізації режиму в 50-х роках на арену боротьби вийшло нове покоління української інтелігенції — шістдесятники, люди з новим, свіжим мисленням, що шукають правди й свободи, намагаються допомогти народові пізнати та полюбити себе, відійти від культу вождя. Такі ідеї у деяких своїх творах розкривав Василь Симоненко. На жаль, епоха шістдесятників тривала недовго: на початку 70-х років відбулися масові арешти молоді, а далі все йшло за звичним сценарієм: ув’язнення, катування, залякування. Хтось зміг повернутись, когось убили в таборах і вʼязницях, когось залякували розстрілом або завданням шкоди рідним і близьким, після чого, вони зізнавались у всьому, адже в них не було іншого вибору. Використовувалася й система каральної медицини: тих, хто не піддавався залякуванням, оголошували божевільними та відправляли в психлікарні, де вони помирали від «лікування».
Мета ув’язнення й розправ з інтелігенцією — налякати решту, щоб знали своє місце в срср.
А втім, як ми бачимо, ув’язнення шістдесятників і дисидентів тільки ще більше піднімало дух боротьби. Недаремно в особистій справі Чорновола назвали «Неугомонным».
Варто згадати, як відбувалося полювання НКВС на представників ОУН-УПА. Після окупації радянськими військами західних областей України НКВС почав активно боротися проти ОУН-УПА, бо радянська влада боялася їхнього потенціалу. Спецгрупи НКВС під виглядом УПА чинили злочини проти мирних жителях. В архівах збереглися документи, що свідчать про жорстокість радянських спецслужб. Доказом цього є рапорт одного з організаторів спецгруп Соколова: «Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих — хату сожгли…» Українські повстанці у свою чергу видавали брошури й газети, за допомогою яких доносили правду про злочини радянської влади. Висновок один: радянський режим боявся ОУН-УПА, бо націоналісти перешкоджали радянській пропаганді, тому совʼєти вирішили заплямувати репутацію повстанців.
Для української інтелігенції XX століття було криваве й жорстоке.
Її намагалися знищити, та вона вистояла й стала для нас одним із символів боротьби — українці, що розвивали нашу культуру й наукк. Представники інтелігенції — одні з тих, завдяки кому ми отримали свободу.
Дата публікації: 21 Вересня 2022