Василь Стус і кохана Валентина

«Я так тебе люблю, що аж серце болить»

Валентина Помелюх народилася 19 червня 1938 року в Черкасах. Мати дівчини любила театр і певний час працювала акторкою в робітничо-селянському театрі. Батько мав церковно-приходську освіту, був чоловіком добрим і мудрим. Дитинство Валі важко назвати легким: евакуація, повоєнне дитинство, школа. Далі й робота не змусила себе чекати: конструкторське бюро Київського механічного заводу імені Антонова. Дівчина вчилася на заочному в Києві, любила конструювати літаки. Жила, до речі, в Святошині, неподалік від того місця, де жив той, хто був призначений їй долею. Василь Стус тим часом теж учився й жив у гуртожитку в Академмістечку. Зустріч Василя і Валентини була більш ніж просто збігом обставин: 

«Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось – раз! – опустив руку на моє плече – і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся – ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся – стоїть, усміхається. Так і познайомилися».

Закохані зустрічалися рік, гарно проводили час разом: грали в бадмінтон, гуляли на спортивному майданчику.

Стус лагідно називав Валю «Попелюшкою, ластівочкою, Валечкою». Орфей і Еврідіка — такими друзі пари їх бачили. Цікаво, що Валентина не знала спочатку, що її хлопець — письменник. Так, Василь читав вірші Пастернака, Рільке, однак про свої почав згадувати пізніше.

І таки те єдине слово Валентина промовила: пара вирішила одружитися. Проте все було не так просто: перед одруженням кдб викликало батьків дівчини на «профілактичну бесіду». Мовляв, обраний хлопак зовсім неблагонадійний, а шлюб з таким лише зруйнує долю красуні. Послухавши промови, батько дівчини відповів: «А якщо це доля?»

Валентина і Василь узаконили стосунки в 1965 році. Того ж року відбулась акція протесту в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків».

Гучний виступ Дзюби, Чорновола й Стуса проти тиранії назавжди увійшов в історію шістдесятництва і дисидентства. Звісно, він не минув без наслідків: Василь утратив роботу й влаштувався простим кочегаром і різноробочим, щоб забезпечити родину. Через рік у пари народився син Дмитрик, нині літературознавець і дослідник творчості батька. Валентина працювала, утримувала сімʼю, тоді як на Василя вже накинули оком шуліки-нквдисти і 1972 році засудили за «антирадянську діяльність».

Валентина розповідала, що перед арештами Василя їй снились сни: 

«Сни були дивні. Тоді я не розпізнавала, тепер думаю – віщі. Можливо, якби прислухалась – можна було б щось змінити. Наприклад, коли його вперше забрали, мені наснилась дорога, якою Василь іде – і не озирається. Я дивлюся йому вслід… У цю хату він уже не повернувся…»

Закохані були одружені 20 років, лише 7 з яких прожили разом. Увесь інший час Василь був у таборах, однак не падав духом і дружині те робити забороняв: «Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою».

1985 року Василь Стус помер у таборі біля села Кучино. Ось як про це дізналася Валентина: «У ті жахливі дні Дмитрик якраз був у війську під москвою, в „стройбаті“… Наступного дня (саме на початку вересня) прийшла до сина – і сидимо як укопані…Якесь дивне відчуття порожнечі: ні він мені нічого не каже, ні я йому. Потім кажу: „Знаєш, Дмитрику, я, мабуть, поїду додому“… Приїжджаю, а там телеграма: „Ваш чоловік помер“. Я в розпачі… Замовила труну, квитки. Заїхали дорогою по Дмитрика, його відпустили з армії. Приїхали. Викликає мене начальник і каже: „Ми вже поховали! Можемо Вас відвезти на цвинтар“. Я до них: „Я ж Вам дала телеграму„. „А нам не було де зберігати“. Хоч там такі холодні ночі… Він, бідолаха, напевно, від холоду й помер. Як це сталося, ми й досі не знаємо… Ми сіли біля могилки. І вони тут стоять. Кажу: „Відійдіть звідси! Я не хочу вас бачити!“ Правда, послухались, відійшли. Ми посиділи, поплакали – і поїхали».

1989 року тіло письменника перепоховали на Байковому кладовищі. Так про це згадувала Валентина: 

«Труну віддавати довго не хотіли. Посилались то на карантин, то на якісь інші причини. Допомагали забирати друзі, родичі, письменники… Під час переїзду перешкоджали: пробивали шини. Раптом щось змінилося — дали дозвіл. Робили все друзі самі: викопували, перевозили… Страшно про це згадувати».

Після смерті чоловіка Валентина дуже страждала, почувалась самотньою. Проте вона продовжувала свій шлях, жила за себе й за Василя, працювала на авіабудівельному заводі Антонова, виховувала Дмитра, разом з яким 1991 року передала більшість рукописів Стуса Інституту літератури ім. Шевченка.

Валентина Стус померла на 84 році життя 2022 року. Її невістка повідомила: 

«Валя померла після тяжкої хвороби, на безмежно люблячих дбайливих руках свого сина Дмитра, під вибухи, у селі під Києвом, де тривають бої».

Валентину поховали в селі Дмитрівка під звуки танків та вибухи мін.

Колись Валентину запитали, чи не хотіла б вона змінити щось. Вона відповіла: «Ні, в наших стосунках, мабуть, усе було правильно», «Молоді були, сподівалися на краще. Тепер можна було б добре жити, вільніше. Якби всі зрозуміли, що потрібно чесно працювати для України, мали б гідне життя».

Можна сміливо сказати, що якби не три арешти письменника, постійний нагляд, доля Валентини й Василя склалася б зовсім інакше. Вони були молоді та яскраві, палали одне для одного. Можливо, разом би вони видали не одну книгу або виховали б ще одну дитину. Можливо, їхній кінець не був би такий трагічний: вони б зустріли разом старість та пішли б у вічність.

Колись письменник писав у своєму вірші: 

«Народе мій, до тебе я ще верну, Як в смерті обернуся до життя». Тож як Василь Стус та його колеги, так і ми боремося проти московської нечисті, бо ж «Як добре, що смерті не боюсь я, І не питаю, чи тяжкий мій хрест, Що перед вами, судді, не клонюся, В передчутті недовідомих верст». А ще ми любимо, так пристрасно і сильно, як колись Валентина і Василь, бо життя одне і чого ми в ньому варті без кохання?