Українсько-польська історична дилема: як вороги стали друзями?

Відповідь одна — історія.

«Історія — наука про минуле людства». Так пише підручник. Якщо піти далі, то можна вдосконалити це визначення наступним чином: «Історія — це наука про становлення сьогодення».

Дослідники використовують наукові методи пізнання минулого, тоді ж як політичні чи культурні діячі часто цим нехтують. Суперечності між поляками і українцями ховалися в бажання віднайти в історії свою правду, наперекір «ворожій», в байдуже, що бажані «правди» могли просто не існувати в дійсності. Якщо вони відповідають інтересам «шукачів легітимності», то все добре. 

Ми не шукаємо в минулому законів, які існують окремо від сучасності або, ще гірше, диктують умови сучасності. 

Усе без винятку зроблене в давнину має певне значення для нас тут і зараз. Проте історична дійсність не завжди логічно пояснюється, бо діяли в ній люди. 

Сьогодні на всіх рівнях Польща — наш союзник. Президенти обох держав останніми роками намагалися згладити гострі кути. Під час війни з росією саме поляки одними з перших підставили українцям плече. Наші нації подорослішали, відкинули минулі образи й почали рухатися до нової епохи.

Ще не так давно частина українців і поляків відмовлялася від конструктивної риторики.

Добре, що це мало на порядок менше значення, ніж до того: у 30-ті — 40-ві роки ХХ століття перевага ненависті над прагненням до розуміння коштувала обом сторонам тисяч жертв. 

У той час запобігти кровопролиттю вже було вкрай складно. А раніше? Пробіжімося коротко «подіями-маркерами» українсько-польських відносин у Новий час.

Від Козацької революції середини XVII ст. до польських повстань проти російського царизму в ХІХ ст. ми мали достатньо компромісних шляхів, але ними нехтували.

Річ Посполита — частина нашої історії, хочемо ми цього чи ні. Створення такої великої держави стало можливе в тому числі завдяки бажанню руської (української) шляхти. Еліта тогочасного суспільства розбудовувала РП, у першу чергу як і свою територію, захищену наданими їй привілеями від 1569 р.

Об’єднання Польщі, ВКЛ і руських земель спрямовувалося проти зовнішніх загроз: тевтонців, татар, московитів. Спільна боротьба проти окреслених противників мала позитивні результати. Спираючись на міцний союз різнонародних еліт, поляки ігнорували інтереси інших верств населення (козаків, селян, дрібної шляхти).

На окраїнних територіях «неелітне» українське суспільство ніяк не вписувалося в систему Люблінської унії. Правова основа польсько-литовської держави виключала прояви самоуправління плебеїв-вояків. 

Майбутня конфронтація згодом увібрала в себе національно-релігійний і соціальний чинники. Це пояснює запеклість конфлікту.

Головні промашки були на рівні польських та українських еліт. Поляки не приймали компромісів від «низів», «прислужників», селян, тоді ж як українська велика шляхта теж не напрацювала власної політичної альтернативи ні 1569 р., ні 1648 р. Коли справа звелася до вибору: або польське, або московське панування, Україна обрала другий варіант. Причин безліч: релігія, спільні традиції, гнучкість московської політики і незграбна байдужість польської.

Відмовляючи Україні в рівному партнерстві або, альтернативно, повній самостійності, Польща штовхнула український народ у бік Москви.

Такою короткозорою політикою Варшава не лише заподіяла великої шкоди українцям, але й підготувала своє власне падіння, яке остаточно оформилося трьома поділами Речі Посполитої.  

Упродовж XIX століття здавалося, що Польща й Україна перебувають у подібному становищі. Обидві не мали державної самостійності, були частинами імперій, але знову порозуміння не було досягнуте. Спробам угод між польськими й українськими групами заважала взаємна недовіра.

Найбільшою перешкодою польсько-українського порозуміння була неможливість поєднання національно-політичних програм обох сторін. Більшість українських мислителів XIX століття не виходила за рамки вимог культурного самовиявлення й обмеженого самоуправління, а коли з’явилася ідея самостійної державності, вона передбачала майбутню українську державу на всіх землях, де більшість населення говорила українською. 

Натомість польські політичні ідеології базувалися на концепції історичного легітимізму. Вони бажали відродження Польщі в кордонах до 1772 р.

Українські й польські територіальні претензії були настільки суперечні, що досягнення будь-якого прагматичного компромісу виявилося неможливе.

Тож у ХІХ столітті стосунки українців і поляків були дуже суперечливі: від закликів до спільного антиімперського повстання до відвертих конфронтацій у органах місцевого самоуправління. Польські мислителі та головні сили руху за відновлення польської держави не могли усвідомити рівність між нашими націями. Щоразу ідея боротьби єдиним фронтом проти російського царизму гальмувалася небажанням прийняти один одного. До чого це призвело?

До найбільш невиправдано кривавих сторінок спільної історії України та Польщі — першої половини ХХ століття. 

Останній шанс порозумітися був під час визвольних змагань. Варшавський договір, неідеальний у своїй основі для України, і спільна збройна боротьба проти більшовиків виявилися нетривалими.

Після невдалої спроби відродити українську державність будь-які суб’єкт-суб’єктні відносини з українцями припинилися, у тому числі й з боку поляків, яким удалося за підтримки західних союзників утримати власні кордони.

Отже, з набагато вищих, навіть зверхніх позицій вони почали тиснути на українців осадництвом і пацифікацією. Авторитарна міжвоєнна Польща тільки ускладнила шляхи до можливого порозуміння. 

Апогей тієї конфронтації стався під час Другої світової війни — це всім відомі і водночас спірні події Волині 1943 року. Навіть незважаючи на короткочасні моменти співпраці УПА з Армією Крайовою проти радянських військ, 1943 рік став трагічним наслідком багатостолітнього непорозуміння.

Усі зверталися до історії, правда? Так, але поверхово. Ніхто не згадував про культурні взаємозв’язки між народами, політичну модель аристократичного демократизму, запозичену козаками чи сарматизму, перейнятого поляками. 

Бажання говорити, а не слухати, пояснювати, а не розуміти стало на заваді подальшому примиренню.

Як наслідок, роки поневолення і тисячі безневинних жертв. 

Ми вже зазначали, що зараз ситуація докорінно змінилася. На те знайдеться чимало причин. Поляки на власному досвіді відчули тоталітарний тиск СРСР. І хоча він навіть на половину не був подібний до того, що було в Україні, виявилося, що наші нації, не маючи свободи й суверенітету, прагнули одного й того самого — миру, процвітання, вільного розвитку. На заваді цьому стояла Москва — справжній історичний ворог.

Україна та Польща обрали один зовнішньополітичний напрямок, забули старі образи, як це зробили численні держави Європи, і почали жити далі.