«Там не голод — там війна»: як Ґарет Джонс у 1933 році доводив світові, що сталін убиває українців

Ґарет Джонс народився 13 серпня 1905 року в містечку Баррі в Англії. Мати Ґарета навчала дітей Джона Юза, засновника металургійного заводу на Донбасі. У 1889 році вона поїхала в Україну й пробула там три роки. Саме від матері майбутній журналіст дізнався про існування України. Він з дитинства прагнув відвідати цю далеку країну. 

Батько хлопчика був колишнім майором і займав посаду директора місцевої школи, в яку Ґарет ходив. Згодом талановитий юнак вступив до декількох університетів відразу. Вільно володів п’ятьма мовами, у тому числі російською.

Про Ґарета-студента згадували так: «Ґарет подорожував усією Європою та США. Йому довелося попрацювати на брудному французькому пароплаві, найнятися кочегаром на норвезьке судно та правити дрібними шведським й німецьким пароплавами».

Після успішного закінчення університету Ґарета познайомили з колишнім британським премʼєр-міністром Девідом Ллойдом Джорджем, на якого Ґарет почав працювати. Він зайняв посаду радника з іноземних справ.

У серпні 1930 року Ґарет уперше поїхав у радянський союз. Попри вмовляння друзів не їхати в Україну, чоловік твердо вирішив побачити Юзівку, про яку йому так захопливо розповідала мати. Те, що він побачив, було зовсім не те, що він був чув від матері. За весь час свого перебування там Ґарет знайшов лиш одну буханку хліба. З Берліна він написав батькам: «Ситуація жахлива. Варто очікувати смертей». Про свою подорож журналіст надрукував кілька статей у The Times, але вони не набрали розголосу.

Удруге Ґарет відвідав в’язницю народів через рік разом зі своїм другом Джеком Гайнзом. Після тієї поїздки Гайнз видав анонімний щоденник, у якому розповів правду про життя в союзі й висловив своє розчарування радянським режимом.

На початку 1933 року відбулася третя й остання поїздка Ґарета в срср. Чоловік приїхав, щоб узяти інтерв’ю в сталіна. Однак це було просто прикриттям: насправді журналіст хотів зібрати більше інформації для майбутньої публікації. Йому влаштували теплий прийом, але заборонили покидати межі москви.

Однак Ґарет не підкорився забороні й вигадав хитрість: сказав, що хоче поїхати до Харкова, щоб подивитися на заводи. Він купив квиток до міста, але вийшов на сільській станції.

Що побачив Ґарет?

Голодомор. Люди помирали тисячами, десятками тисяч, мільйонами. У них забирали продукти харчування, залишаючи їх їсти кору і траву. Голодні осиротілі діти бігали вулицями. Трупи кидали у величезну яму, але не всі, бо потрібно було чимось харчуватися.

Ось як згадував Гарет жахіття, що побачив: 

«Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: „У нас немає хліба. Ми помираємо!“, „Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду“… Ніколи не забуду пухлі животи дітей у хатах, в яких мені довелося заночувати».

Ось ще два спогади: «Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови повиздихали, люди також умирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів».

«Мене попереджали, що більшість офіційних осіб заперечує існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче куля селянин кинувся на підлогу та з’їв його. Те саме повторилося зі шкіркою апельсина».

Згодом представники влади все ж таки знайшли допитливого журналіста й депортували його з срср.

Приїхавши в Берлін 29 березня 1933 року, Ґарет скликав пресконференцію, на якій уперше розповів світу про голод в Україні. Його промову передрукували близько 20 британських, американських і німецьких газет, а також деякі провідні світові видання.

Такий широкий розголос про справжню політику срср зовсім не сподобався його керівникам.

Вони назвали журналіста зрадником, занесли в чорний список і почали інформаційну війну, участь у якій брав навіть кореспондент із США Юджин Лайонз, який пізніше покаявся: «Зрікатися Джонса було так само неприємно, як протягом років жонглювати фактами на догоду диктаторському режимові, та ми його таки зреклися, одноголосно».

Через два дні шалений прихильник комуністів Волтер Дюранті, який писав проплачені статті для партії, опублікував свою реакцію на слова Ґарета: «У країні є випадки браку продовольчих запасів, але немає ні голоду, ні смертей від голоду». До речі, цікаво, що Дюранті визнавав факт Голодомору в Україні в приватних розмовах.

Ґарет Джонс не відступив і опублікував свою відповідь: «Я стою на своєму твердженні… Селяни з найбагатших областей приходили до міста по хліб. Розповіді про смерті від голоду в їхніх селах і про загибель худоби та коней — трагічні. І останній мій доказ — це розмови з сотнями селян. Вони не були куркулями — містичними цапами-відбувайлами за голод у країні. Вони були звичайними селянами. Я розмовляв з ними сам-на-сам і занотовував їхні розмови, які здебільшого складалися зі звинувачень радянської сільськогосподарської політики. Селяни наголошували, що теперішній голод гірший, ніж у 1921 році, багато загинуло або при смерті».

У кінці сміливо додав: «Можу лише привітати Міністерство закордонних справ радянського союзу з умінням приховувати правдиву ситуацію в срср. москва — це не вся росія, а вигляд угодованих людей там приховує справжню картину».

Правда Ґарета була нікому не потрібна. Світ повірив знаменитому Дюранті, а не відчайдушному 28-річному Джонсу.

Кар’єра Ґарета пішла на спад: його не запрошували на закордонні місії, він змушений був працювати за копійки на принизливій роботі, друзі від нього відвернулися, він залишився сам проти всього світу, що вважав його брехуном.

12 серпня 1935 року, за день до свого 30-річчя, Ґарет Джонс був застрелений на території Маньчжурії. Пізніше стало відомо, що в цій подорожі його супроводжував агент міжнародної організації комуністичних партій. Справу зам’яли, винного не покарали.

За штучні репортажі в New York Times цинічний Дюранті був нагороджений Пулітцерівською премією. Племінниця Ґарета довгі роки добивалася, щоб нагороду відкликали, але безуспішно. 

У 2022 році в місті Баррі відкрили меморіальну дошку на честь Ґарета Джонса. У церемонії відкриття взяв участь унучатий племінник Джонса Філіп Коллі. Він сказав: «Мені дуже приємно бачити, що Ґарета пам’ятають. Ось ми у 2022 році, але Ґарет помер ще в 1935-му. Чому знадобилося так багато часу, щоб його вшанували? Відповідь полягає в тому, що після смерті, незважаючи на його дивовижне життя та все, що він зробив, Ґарет пішов у невідомість і про нього майже забули. Потрібні були десятиліття наполегливої праці, щоб пам’ять про нього відновила належне йому місце в історії».