Олександр Довженко та Юлія Солнцева: «Так, я люблю її, мою Юлію, і з того щасливий»

Історія кохання Олександра та Юлії почалась в Одесі на кінофабриці, куди молода акторка з Москви в зеніті слави приїхала зніматись. Варто згадати, що до кінофабрики Юлія мала певну кількість робіт, найпопулярнішою з яких стала роль марсіанки Аеліти. Дівчина зачаровувала своєю грою та природньою красою глядачів і режисерів, поети присвячували їй вірші, а художники вигадували фантастичні костюми для її подальших ролей. 

У цей час Олександр Довженко переживав важкі часи: від дивом врятувався від смертельного вироку більшовиків і разом з дружиною Варварою емігрував до Німеччини. Однак казка зруйнувалась, коли Варвара захворіла на туберкульоз і ледве могла пересуватись. Не витримавши, подружжя, хоч офіційно й не розлучалось, проте більше не жило разом. Протягом усього свого життя режисер житиме на дві родини: допомагатиме Варварі й відвідуватиме її, будучи вже з Юлією; і то любитиме, то ненавидітиме Солнцеву.

І ось у 1928 році Довженко і Юлія зустрічаються вперше. Тоді знайомство взагалі не пішло. Солнцева якраз показувала друзям світлини з кінопроб до свого майбутнього фільму. Рука Довженко рішуче простяглася до фотографій: «Дайте-но я гляну!». «Отут добре, а тут — не дуже!» — заявив він і віддав знімки враженій актрисі. 

Повторна зустріч пройшла краще. Солнцева була в гостях у друзів, коли зайшов Довженко й сказав: «Знаєте, а я приніс апельсини». Тоді всі засміялися, а чоловік просто й впевнено підійшов до Юлії зі словами: «А ще я прийшов по вас».

Закохані пробудуть разом чотири десятиліття, а візьмуть офіційний шлюб лише перед смертю генія. Їхня любов, якщо це можна так назвати, була дивною, але такою унікальною: вони часто сварились, та все одно спілкувались на «ви»; вони мали житло, проте замість родинного затишку там панували вечірки, а Юлія була проти народження дітей, кажучи, що «і свині розмножуються!»

Через Олександра дівчина перестала бути акторкою, натомість вона очолила посаду асистентки режисера й авторки монтажу. 

Спогади колег Довженка про Юлію переважно негативні. Так, актор Петро Масоха каже: «Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини… Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму “Земля”) особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки», а Юрій Яновський писав: «Солнцева (або ж проклята Юлька), зневажаючи й ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка в бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко цілком під її черевиком».

Однак не варто вважати, що письменник був мʼякотілим у стосунках, як його описують. Запис Олеся Гончара свідчить: «Знімає масовку. Тисячі людей. Все підвладно його волі. І раптом десь у другім кінці величезного павільйону хтось стукнув-грюкнув. Довженко припинив зйомку. Зупинив усю роботу. І серед загальної тиші туди: “Ти,…( сяку-таку) твою мать, розумієш, що ти зараз наробив? Що ти перервав?” Солнцева до нього: “Сашко, заспокойся!” “Пішла геть,…( сяка-така)! Зйомки сьогодні не буде!”».

Цікавими залишаються взаємодії Юлії з НКВС. Вона доносила на чоловіка за те, що «уві сні він розмовляє українською». Проте саме завдяки цим звʼязкам вона часто й рятувала режисера від смерті. Так, у 1933 році, коли Довженку виписали ордер на арешт, Солнцева завдяки своїм таємним звʼязкам домоглась його зустрічі зі Сталіним. І той таки помилував Олександра й власноруч знищив ордер.

У 1944 році Довженко мав проблеми з карʼєрою через свою працю «Україна в огні». Його прибрали з посади художнього керівника Київської кіностудії, не давали знімати фільми. Характер чоловіка не дозволяв йому стукати в зачинені двері, натомість Юлія прохала видавництва дати роботу Олександру. 

У листопаді 1956 року Олександ Довженко помер від інфаркту. У труні він лежав, одягнутий у вишиванку, оточений квітами та яблуками. Поряд стояли два снопи української пшениці. 

Вона пережила його більше ніж на тридцять років. Завершила роботу над фільмом «Поема про море», поставила «Україну в огні» й «Повість полум’яних літ», яка отримала у 1961 році приз міжнародного Каннського кінофестивалю за кращу режисуру.

Якщо поставити запитання, чи були у подружжя якісь почуття, то згадаємо запис Олександра: «Я так люблю мою Юлію, як би й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю… Так, я люблю її, мою Юлію, і з того щасливий». А Юлія, коли їй вже було за вісімдесят, згадуючи про чоловіка плакала й казала, що «Після Сашка в мене нікого не було».