Морські дияволи: чи є щось спільне в козацтва з піратством 

Про спільне: Уходництво, безшлюбність, умови

Коли мова заходить про першопричини та історію утворення козацтва, можна почути сотні версій та мотивів. Спільним у цих спільнотах постає уходництво, що побутувало в запорожців на початках діяльності та аналогічно до цього існувало і в буканьєрів. Уходництво, на думку деяких дослідників і породило запорозьких козаків. «Уходи» в степ на полювання, рибальство, збирання меду, а з часом активне переселення на пониззя Дніпра, де уходники почали об’єднуватися в організовані ватаги, відбиваючи награбовану татарами худобу в Україні та ясир, частково мало втілення і у представників піратського формування. Ця діяльність схожа з початком історії буканьєрів в Карибському морі. «Буканом» індіанці іменували решітку, на якій смажили м’ясо, взагалі перші буканьєри не були піратами, а були мисливцями на здичавілих биків та свиней, яких залишили колоністи, що були виселені. Буканьєри запозичили цю методику в індіанців та продавали м’ясо флібустьєрам з великою вигодою. Козацькій та піратським спільнотами доводилося миритися і з важкими природними умовами у часи власної діяльності. Запорожці страждали, через активне нашестя сарани, а пірати від різноманітних комах, що могли завдати людям болючих укусів, а також випадків голодної смерті людей в місцевих лісах через труднощі здобуття харчових продуктів, і нарешті, великі зграї диких собак, які сильно знищували поголів’я диких та свійських тварин. Все це суттєво зменшувало господарські можливості місцевого населення і також штовхало його до здобуття засобів до існування силовим шляхом. У обох спільнот це ставало важливим чинником, який стимулював наступальну активність.

Запорозькі козаки нехтували безпекою та досить зневажливо ставилися до власного життя. Так само вони не шкодували і ворогів. Зокрема вигадували для них найлютіші страти: проштрикували розпеченим залізом, глумилися зі святинь і робили інші жорстокі речі, що можна було б порівняти і з жорстокістю їх опонентів. Така велика жорстокість мала з точки зору запорожців рацію і відповідала настроям тих часів. Притаманна січовому товариству віронетерпимість спонукала козаків дивитися на людей іншої віри як на найбруднішу тварину. Про це свідчить і старе козацьке прислів’я: «Жид, лях та собака — віра однака». Урешті так само (щоправда, не з релігійних мотивів, а лише через прагнення до наживи) діяли й флібустьєри на іншому кінці планети. Знатним і заможним зберігали життя, щоб згодом отримати за них якомога більший викуп.

Відмінне: Морська тактика, державотворчість, національність. 

Запорозькі козаки були відомі своїми нападами на різні території. Запорозька спільнота і татарські орди вели переважно наступальні дії, що відрізняє їх від більшості інших військових угрупувань, які переважно захищалися. Наприклад, вікінги та флібустьєри здебільшого вели оборонну стратегію і переходили до наступу тільки заради власної безпеки. У причорноморських степах військові дії були зустрічними. Врешті, ця особливість відрізняє умови існування козацтва від умов існування інших військових спільнот. До слова кожна спільнота повинна мати свій національний ідентичний фундамент, що об’єднує людей інших національностей. Для Тортуги цим фундаментом були французи, а для Запорізької Січі — українці. Українці на Запорожжі складали переважну більшість, оскільки були місцевими мешканцями, тоді як французи на Тортузі були мешканцями з інших країн, тому мали менше шансів потрапити туди, ніж люди з сусідніх народів (наприклад, англійці чи голландці). 

Це підтверджується і мовною ситуацією в обох спільнотах. Флібустьєри спілкувалися між собою на франко-англо-голландському жаргоні, що розвинувся у процесі їхнього розвитку. У Лібертарії навіть розробляли штучну спільну мову на основі кількох мов. Запорозькі козаки, за словами Яворницького спілкувалися виключно українською мовою.

А ще порівняємо тактику морських походів.

Грабіжницькі напади козацтва на міста Османської Імперії зазвичай супроводжувались неординарними рішеннями. Вістки про козацький похід швидко поширювалися по всьому узбережжю і незабаром доходили й до самого Константинополя. Вони вибирали якесь безлюдне місце на березі моря, приставали туди всіма своїми човнами й залишали човни під охороною побратимів. Опісля нападали на місто, набравши різного добра швидко поверталися до човнів, одночасно сідали в них і виходили в море. Погулявши якийсь час по морю, працювали за такою ж схемою, яку було подано вище. 

А от застосування подібної тактики грабіжницьких набігів практично ніколи не вдавалося буканьєрам. Вони здебільшого йшли напролом, беручи міста з моря, або якщо заздалегідь попереджені жителі іспанських міст на Карибських островах їх залишали, то флібустьєри змушені були вести пошуки здобичі, що відбирало в них певний час.

Принаймні, ні Франсуа л’Олоне, ні Рок Бразилець, ні Генрі Морган таким чином ефект раптовості використати не спромоглися, хоча слід визнати, що їхні напади на міста, як і козацькі набіги, мали у Карибському регіоні великий резонанс.

І що важливо, піратство так і не спромоглося сформувати відносну державність, коли козацтво мало розгалужений державний апарат та владу, обирали військову старшину демократичним шляхом, мали суд, правові норми, адміністративний і територіальний поділ на паланки тощо.

Наскільки були розвинуті державницькі інститути у піратства сказати важко. Навряд чи в них існував територіальний поділ, оскільки вони займали незначні площі (Ліберталія — лише фортеця на Мадагаскарі; Тортуга — маленький острівець у Карибському морі, та й на Ямайці чи Еспаньолі пірати займали лише невеликі частини території). Відмінність же самоорганізації запорозьких козаків від флібустьєрської полягала в тому, що перша ґрунтувалася на організації селянської громади, тоді як остання складалася на базі міського самоуправління, характерного для країн Західної Європи. Та наслідок подібної самоорганізації був завжди однаковий: суверенітет спільноти, рівноправ’я членів та внутрішній демократичний устрій.