Михайло Слабченко: доведений до злиднів український академік та історик

Михайло народився 9 липня 1882 року поблизу Одеси у бідній родині

Його тато Єлисей важко працював каменярем, тому хлопчик із дитинства допомагав йому. Попри злидні й нестачу вільного часу, майбутній історик виявив неабиякі здібності, а відтак закінчив початкову школу з відзнакою. На навчання в університеті батьки хлопця грошей не мали, тож Михайло вступив до Одеського духовного училища і здобував освіту за кошти держави. Згодом він продовжив навчання у семінарії, звідки Слабченка відрахували з третього курсу за участь у підпільному студентському гуртку. Ця подія глибоко вразила батька Михайла, адже він прагнув для сина кращої долі, ніж мав сам. За непослух і відрахування чоловік вигнав Слабченка з дому. Той певний час жив у Одеському порту та працював на всіх можливих роботах — вантажником, палітурником.

Хлопець рухався далі

Паралельно з роботою займався самоосвітою, досконало володів сімома іноземними мовами. У 1903 році він склав іспити екстерном у 3-й Одеській гімназії та вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету. Зізнавався, що на вибір спеціальності вплинула праця історика Аполлона Скальковського «Історія нової Січі». На першому курсі Михайло одружився, і в нього народився син Тарас. Через два роки Слабченко перевівся на юридичний факультет і став спеціалістом з історії права. Тоді ж хлопець почав проявляти себе в політичній діяльності — був учасником перших українських політичних партій Наддніпрянщини — РУП і УСДРП, активістом «Громади», читав лекції з історії права українською мовою.

Про стан українського культурного і політичного життя Михайло висловився так:

«Інтелігенція, як ціле, як, так сказати, мозок нації, повинна мати одну мову. Без мови — немає нації, немає науки й літератури. Скоріше витвориться щось ціле, що буде єднати всіх і не дасть можливості нашим ворогам наносити нам великі і страшні удари».

Як активний та здібний студент, Михайло мав змогу побувати у наукових відрядженнях у Франції та Німеччині. Наприклад, у Франції дослідник навчався у правничій школі Сорбонни, де спілкувався з революціонерами-емігрантами. У 1908 році праця Михайла Слабченка «Малоросійський полк у адміністративному розумінні» була відзначена золотою медаллю.

Перша Світова війна

Михайло здобув свій заслужений ступінь кандидата права, однак потрапив у немилість жандармів. Так, під час Першої світової війни його призвали до царської армії. Чоловік командував ротою, батальйоном та отримав кілька поранень, зазнав отруєння газами. Улітку 1917 року він навчався у Петроградській юридичній академії, та вже після Жовтневого перевороту повернувся до Одеси, де працював журналістом.

У часи Української революції

Історик підтримував Центральну Раду (отримав пропозицію працювати, від якої відмовився) та Директорію, натомість кепкував з політики Павла Скоропадського, білогвардійців та більшовиків. Понад те, чоловік брав участь в антигетьманському повстанні, за що був заарештований та згодом звільнений. 

Потрапляв під арешт і до Денікіна. Як «малоросійський сепаратист» чоловік був засуджений до розстрілу, однак дорогою йому вдалося втекти з-під варти. 

Уже у 1920-х роках Михайло став яскравим представником інтелігенції — доцентом, потім професором Одеського університету. Він взяв участь у заснуванні Археологічного інституту, очолював Український театральний інститут імені Марка Кропивницького, був одним із провідників українізації на Одещині, відмовившись виконувати більшовицькі директиви щодо «класового підходу» стосовно студентів. Спілкувався з науковими світилами того часу: Дмитром Багалієм, Наталією Полонською, Олександром Оглоблиним, Сергієм Єфремовим, Миколою Василенком, Дмитром Яворницьким.

Цей період був найпліднішим в житті науковця

Слабченко написав десятки статей та дослідницьких робіт: «Соціально-правова організація Січі Запорізької», чотиритомне «Господарство Гетьманщини XVII–XVIII століть», двотомні «Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття», «Про судівництво в Україні», «Феодалізм в Україні», «З історії медвяного права на Україні». 

Проте у 1930-х роках свою криваву роботу запустила більшовицька машина, вбиваючи український цвіт нації. Під цю категорію підпав герой нашого допису та його син. Історика та театрознавця Тараса Слабченка заарештували 29 грудня 1929 року. Через рік — і самого Михайла. Батька та сина звинуватили в участі у сфабрикованій справі «Спілки визволення України». Аби зберегти життя Тарасу, чоловік визнав «провину» і дуже «каявся». Вирок — шість років Соловецького табору особливого призначення, два роки пониження у правах, позбавлення звання академіка та заборону праць як «націоналістичних».

Після Соловків

Михайлу заборонили займатись викладацькою та науковою діяльністю, тож він працював бухгалтером тресту «Апатит» у Ленінградській області. Пізніше чоловік переїхав до Миколаївської області, де після трьох років засудження жив Тарас із дружиною Марією, маленьким сином Юрієм та матірʼю Людмилою.

Здавалося, що родинне возз’єднання стане початком світлої смуги в житті Слабченків, та совєти вважали по-іншому. 27 жовтня 1937 року Тараса знову заарештовують, а на наступний день розстрілюють. Потому під ніж більшовиків потрапляє Михайло. На допиті слідчий Соломон Брук висловлюється: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — це наше завдання — і воно буде виконане. А кого не поставимо — перестріляємо!». Наступний вирок історику — 10 років заслання до Сибіру, Башкирії, Астрахані.

Під час німецько-радянської війни родичі Михайла загинули. У 1947 році науковцю дозволили повернутися в Україну. Знедолений від втрати родини, чоловік оселився у Первомайську на Миколаївщині. Через заборону викладання в університетах історик працював у школі, де вчив діток німецької мови. Пізніше йому вдалося влаштуватися на посаду інспектора міського відділу народної освіти.

У часи «Ждановщини»

У серпні 1949 року на міській учительській конференції секретар Первомайського міського комітету КП(б)У Іван Ємець публічно назвав Слабченка агентом міжнародного імперіалізму, фашистом і політичним трупом. Михайла не заарештували, проте позбавили засобів для існування — звільнили. Більше на роботу блискучого професіонала і різнобічну особистість ніхто не брав.

Останні роки життя

Решту життя Михайло провів у злиднях, практично жебракував і думав про самогубство. Помер чоловік 27 листопада 1952 року. За однією з версій, він замерз у неопалювальній квартирі. За іншою — помер на вулиці біля переходу через колії, знепритомнівши від виснаження та голоду. Та трагедію Слабченка більшовицькі чиновники вирішили приховати, написавши у свідоцтві про смерть чоловіка «рак шлунку». Поховали вченого на кладовищі у Первомайську, яке невдовзі було знищено.

Повну версію ви маєте змогу прочитати на Patreon за посиланням. Ваша підтримка допоможе популяризувати історію більше!