«Хай мене доб’ють, але не здам людей»  історія 101-річної зв’язкової УПА Квітки

У 1940-му році в село Домніки Гришин-Грищук зайшли радянські військові: 

«Люди хотіли української влади, думали, що це прийшли українці, тому гарно їх зустрічали. Повз усю дорогу вивісили українські прапори. Мама спакувала повні сумки хліба, сала і молока для “визволителів”». 

Але «визволителі» арештовували місцевих і складали списки «неблагонадійних». Туди потрапила і родина Домніки, а 18-річна дівчина приєдналася до ОУН-УПА. Коли на Буковину повернулася румунська влада, Домніка пішла вчитися в інститут. Але не закінчила, бо знову повернулися комуністи. Тоді Домніка влаштувалася працювати на текстильну фабрику в Чернівцях, вночі розклеювала містом листівки УПА, збирала інформацію. Дівчина шукала, де дістати медикаменти, їх приносила у визначене місце в лісі для поранених бійців УПА. 

Домніку «здав» нквд хтось із односельців. У 1944-му її почали викликати на допити, де через тортури хотіли отримати зізнання в допомозі УПА. Після одного з таких допитів Домніку непритомну кинули до карцеру без вікон. Там вона пролежала на підлозі всю ніч: «Я собі вирішила, що хай мене тут доб’ють, але я нікого не видам. Не буду запродувати людей. Три дні вони мене тримали, відлупцювали, а потім додому відпустили, але сказали: “Ти ще подумай і потім розкажеш все”. Через місяць почали арешти на нашому кутку, де ми жили. 20 людей забрали до Чернівців у тюрму». Серед них була і Домніка. Її тримали в тюрмі ще пів року та допитували. 

На першому суді вимагали зізнатися, але дівчина нічого не сказала.

Суд скасували й за тиждень призначили ще один. 

«У суді питають мене:

— А що ти хотіла? Ти хотіла України?

— Так, хотіла України.

— 20 років тобі вистачить? 

— Мені вже все одно скільки. Скільки не шкода, стільки давайте».

Тоді судили ще декількох односельців Домніки та  її батька. Коли дівчину заслали в ув’язнення, за місяць померла її матір від туги за дочкою. 

Домніку повезли до Львова, а звідти в’язнів доправляли в табори Сибіру. Там жінка виконувала сільськогосподарські роботи, працювала на лісоповалі. І влітку, і взимку треба було виконувати норму. Працювати доводилося по коліно в снігу. 

«Харчування було — хамса (дрібна риба). Ми на очі 10 років не бачили ніякого жиру. Давали наперсток олії, ложку цукру на день. І була гнила капуста — все перемерзло в тому Сибіру. Багато людей померло». 

Під час пересилання між таборами в’язнів везли на санах. Через мороз і заметіль десятеро людей замерзли на смерть. Їх просто скинули із саней у сніг. Після цієї поїздки Домніка теж була при смерті, але вижила. 

По 10-и роках ув’язнення Домніка мала прожити ще 5 років на поселенні в Тайшеті Іркуської області. Усе місце складалося з вагончиків, куди поміщали по двоє людей. На поселенні годували краще, але доводилося проходити «співбесіди» з кдб-стами. Вони говорили, що після повернення з таборів нікому не можна розповідати про те, що тут відбувалося. 

«У Тайшеті можна було вступити на курси медсестер. Сибіряки прихильно ставилися до цих в’язнів, бо там нашого народу дуже багато було. Я закінчила курси медсестер за 2 роки і мала диплом медичної освіти». 

На поселенні Домніка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — журналістом Іваном Гришином-Грищуком. «Ти не хвилюйся, землячко, я тебе буду охороняти, не дам пропасти», — сказав він їй. Івана відпустили і він поїхав на Буковину, а за пів року повернувся за Домнікою. Він був освіченою людиною, поїхав до Москви, де домовився, щоб Домніку з поселення відпустили раніше. 

Молодість Домніки минула в ув’язненні за Україну, та коли вона повернулася додому, її не прийняли на роботу.

«Дивляться, що я була тюремницею. Я принесла трудову книжку, а там був запис про роботу в Тайшеті. І так я запам’ятала ці слова: “Ми вас на роботу не приймаємо, ми цих документів не визнаємо”». 

У подружжя народився син Богдан, разом з ним Домніка ходила до вечірньої школи, бо ще до війни закінчила лише 7 класів румунської школи. Жінка хотіла вчитися далі, тому вирішила вступити до медичного інституту. Вона склала всі іспити, пройшла співбесіди. Та коли прийшла спитати про початок навчання, то їй сказали, що неправильно написала автобіографію. «Я не писала, що я тюремниця. А то кдб-сти, вони все знали. Питає: “Де ви були? А чого ви про це не писали?” Кажуть, щоб я на другий рік приходила і вони мене приймуть. А я подякувала за пропозицію і забрала документи». 

По дорозі додому Домніка побачила оголошення про курси медсестер у лікарні у Вижниці. Їй пощастило — головний лікар знав чоловіка Домніки. Після курсів жінка стала медсестрою в санаторії в селі неподалік, там працювала впродовж 20 років. Її чоловік Іван Гришин-Грищук знав декілька мов, писав оповідання та повісті, працював журналістом місцевої газети у Вижниці. Звідти його звільнили як «політично неблагонадійного»: 

«Він ненавидів радянську владу і нікому не терпів. Працював у редакції 9 років. Комісія прийшла, почали сперечатися і його звільнили», — розповідає Домніка.

За своє життя Домніка застала Другу світову війну, зміну влади, та не може примиритися із війною росії проти України. 

«Як я сприймаю цю війну? Дуже боляче. Західні держави допомагають Україні, це дуже добре, але вони також ще оглядаються на себе. Бо війна не лише відбувається з Україною, а це війна двох світів: хто за і хто проти. Я так сприймаю, бо це так і є, мабуть», — каже Домніка.