Голодомор на Полтавщині: “дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років”

Голодомор в Україні в 1932–1933 роках не був випадковістю. Це був спланований радянською владою терор проти українців, це було покарання за відмову від колективізації і закріпачення. Як би це жахливо не звучало, але геноцид українців здійснювала радянська влада руками самих українців. 

Олександр Лисенко згадує: «Найстрашніше було, це коли ото приїде з Полтави якийсь представник і візьме наших представників і ходить так. Усі городи перештрикають. Вони заходять у двері і кажуть: „Що у вас з продуктів?”. Мати каже: „Нема в нас нічого”. Тоді ото полізли на горище та знайшли льон, із горщика повисипали. Усе переривали. Подушки перекидали, шукали все. Та й у погріб, і скрізь, у піч даже заглядали. Вони входять у двір і кажуть: „Ми бригада по викачуванню зерна”. Як тільки скажеш, що не пущу тебе у двір, зараз „чорний ворон” приїжджає та забере тебе на Соловки. Машина така була — „чорний ворон”».  

Комуністичні активісти сліпо вірили в правильність своїх дій, нищили і вбивали сотні сімей, грабували, били, знущалися над тими, хто говорив і захищав своє майно. 

Очевидець подій згадував: «Увійшовши до хати, активісти безцеремонно зверталися до старших: „Що, ви ще живі й досі? Не подохли?“ А звертаючись до найменших дітей, починали випитувати: „А що ви, дітки, сьогодні їли? А де батько брав те, що ви їли? Чи з-під стріхи, чи, може, одкопував з-під снігу?“»

Один активіст уже після Голодомору дуже жалкував про своє жахливе минуле і наважився розповісти журналістам: «Я був переконаний, що здійснював потрібні перетворення на селі. Що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити… Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян останнє зерно взимку, а навесні переконував людей, що ледве пересували ноги, вийти в поле, щоб виконати більшовицький посівний план ударними темпами».

радянські реформатори були цінними людьми для партії, тому їм навіть виділяли премії. У 1932 році почали проводити конфіскацію зерна в колгоспах, а для селян був виданий «закон про пʼять колосків», який забороняв розкрадання колгоспного майна. У разі порушення постанови «винних» карали особливо жорстоко. У Полтавських архівах збереглися записи про допити «злочинців», які наважилися вкрасти в держави їжу! Так, 1933 року Федір Козак виніс з колгоспу 2 мішечки зіпсованої кукурудзи, за що був увʼязнений на 3 роки.

Більшість знала, що Голодомор був штучний, але казати про це не давав страх. Жителька села Попівка Полтавської області Любов Кочерга згадувала: «Це зроблена голодовка. Викачували все по селах місцеві правителі. Їм дано указ, і вони викачували все по селах. По хатах ходили і все забирали. Де вузлик квасолі, проса, що де не є. І так зробилася тоді голодовка». 

Багато полтавських селищ були внесені на «Чорну дошку». Особливістю «Чорної дошки» Полтавщини стало те, що до неї вносили не тільки села, а й цілі райони, зокрема Глобинський, Решетилівський і Чутівський. На жаль, за час Голодомору в Глобинському районі перестало існувати понад 40 сіл і хуторів, а по всій Полтавщині зникло 500 населених пунктів.

Очевидець життя в селі, що було внесене на «Чорну дошку», розповідає: 

«У 1932 році наше село занесли на „Чорну дошку” за невиконання плану хлібоздачі. Після чого з села вивезли 10 сімей, так званих контрреволюційних елементів. Серед них була і наша сім’я. Батько помер в далекому Казахстані. Вимерли цілі вулиці. Особливо страждали діти». 

У книжці «Біль та памʼять» розповідається про те, що під час голоду люди їли сиру картоплю, миші, горобці, коти, собаки, навесні шукали листя, бруньки, коріння, мололи кістки на борошно, те саме робили з підошвами. Жителька хутору Чорняки Марія Фенько розповідала: «Мати пекла оладки з клеверу. І ми маленькі були. Сестричка старша в мене була і я. І ми рвали той клевер, і пекла мама оладі. Такі добрі були. Ми їх не наїдалися ніколи».

Були випадки канібалізму.  Історія Тетяни Жорнік наводить особливий жах: «Бабусі було 13 років. Тоді вона залишилася вдома сама, бо батьки та сестри працювали в колгоспі. До неї додому прийшов сусід дядько Мишко і почав кликати їсти. Баба вийшла на подвірʼя, а він схопив її і почав тягтися до сокири, якою батько рубав дрова! Та вона мала більше сил. Це і допомогло їй вирватись. Бабуся побігла в поле до батьків, а коли всі разом повернулись додому, то почули запах свіжого мʼяса і вже потім побачили як поліцаї виводять сусіда дядька Мишка. Сусід зарубав свою дочку і почав смажити».  

Улітку 1933 року всі магазини були порожні.

Голод убивав жителів Полтави тисячами: лише за добу на одній з вулиць було знайдено 1043 трупи. Померлих вивозили за межі міста, де в районі місцевого смітника закопували.

Українці намагалися виїхати з голодуючих сіл, проте радянська влада забороняла селянам покидати місця проживання. Так день за днем зникала українська нація. Намагаючись приховати свою участь у спричиненні Голодомору, місцеві верхівки наказували як причину смерті вказувати виснаження організму або не вказувати її взагалі. Про голод говорити було заборенено.

Про кількість померлих на Полтавщині свідчить документ, який виявлено в Державному архіві Полтавської області. Згідно з ним, у трупному радпокої першої лікарні лише за декілька днів 1933 року назбиралося 200 людей (а це лише одна лікарня невеличкого містечка Полтавської області). Деякі історики схиляються до думки, що близько мільйона полтавців знищила радянська машина, тоді як інші вказують 1,5 мільйона загиблих. 

Статистичні дані свідчать про особливо високий рівень дитячої смертності у Полтаві, що становив 66 % від загальної кількості жертв. Письменник Василь Гросман описав це так: «А селянські діти!.. Їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала, як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони вже зовсім їх не мали. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб’ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя… Це були радянські діти, і ті, що карали їх смертю, були радянські люди». 

Отже, масштаб трагедії як у Полтаві, так і по всій Україні був величезний: щохвилини помирало 17 осіб, а влада святкувала поневолення людей. Памʼятаймо про Голодомор українців і його наслідки, щоб це ніколи не повторилося.