День Аляски: як росія захоплювала північноамериканські землі, чому продала їх США і до чого тут Кримська війна

Протягом усього свого існування московія безперервно веде загарбницькі війни. Одним із головних стало захоплення Сибіру й Далекого Сходу

Початком «освоєння» цих країв уважають другу половину XVI ст., коли з подачі купецької родини Строганових розбійник Єрмак зі своїм загоном пішов на Сибірське ханство, в лісах якого водилось багато дичини – тоді хутро вважалось цінною валютою. Згодом такі набіги перетворились на повноцінні війни з місцевими племенами. Зброя, алкоголь та нові хвороби, що принесли з собою московити, призвели до колосального скорочення тамтешнього населення, а деякі етноси взагалі вимерли.

російська експансія просувалась все далі й далі на схід, досягла краю Азії. Семьон Дежньов, казак і вбивця якутів, вважається першим росіянином, з яким пов’язують «відкриття» Берингової протоки. Це місце отримало свою назву на честь данського мореплавця майже століття потому, але до того нею активно плавало місцеве населення задля промислу і сполучення з північноамериканськими ескімосами. 1648 року кораблі Дежньова вийшли в її води, де їх наскочив шторм — кілька суден загубились, і згідно з думкою кремлівських істориків, їх прибило до берегів Аляски, де моряки заснували перше російське поселення, проте археологічних підтверджень тому досі не знайшли.

Присутність московитів на землях Північної Америки стала потійною з середини XVIII ст. 

Мандрівників та підприємців ці краї приваблювали великою кількістю риби, моржевих бивнів та хутром, а також експлуатацією технічно менш розвинутих алеутів, щоб збагатитися. Тубільцям не подобалось, що «колоністи» використовують їх в як робочу силу та стягують із них величезні податки, тож вони час від часу здіймали бунти: вбивали цілі екіпажі російських суден, а самі кораблі спалювали. У відповідь московські імперці споряджали «каральні загони»; одним з найжорстокіших стало придушення повстання алеутів 1763–1765 рр. на Лисячих островах під проводом Степана Глотова — його люди вбили близько 5 тисяч корінного населення і вщент спалили їхні селища.

1784 р. на архіпелаг Кадьяк, що на південь від материкової Аляски, прибули кораблі Північно-Східної компанії торговця хутром Григорія Шеліхова, і найперше росіяни зайнялись «встановленням контакту з місцевими»: за наведенням тубільця-зрадника 130 «промисловців» на одному лише острові Аваук убили близько 500 членів племені алутіік, за іншими оцінками — до 3000 тисяч, а також взяли в полон ще 1000 людей. Такі сутички та війни з корінним населенням тривали постійно в різних куточках Аляски та на островах вздовж її узбережжя.

1790 р. першим Головним правителем російських поселень у Північній Америці став росіянин Олександр Баранов

Через 9 років за підтримки царського уряду його товариш, уже згаданий Шеліхов, «поглинув» своїх конкурентів і створив «російсько-американську компанію», яка окрім торгівлі контролювала більшість процесів на Алясці. Серед її працівників не було американців. Назва лише висвітлювала територію її впливу, а голова компанії прирівнювався до губернатора регіону. Керівником РАК у 1818–1820 рр. побував навіть українець Семен Яновський, уродженець Сумщини.

Північноамериканські «володіння» російської імперії ніколи не можна було назвати доволі прибутковими, а до середини XIV ст. вони стали вкрай збитковими, їх вважали безперспективними. Виторг із риболовства та полювання не покривав витрат на транспортування товару й підтримання імперських поселень, їхнє існування цілком залежало від державного фінансування. російсько-американська компанія не вплинула значною мірою і на зросійщення та християнізацію корінних народів цих земель, які постійно повставали проти політики «колоністів» і не визнавали їх протекторат над собою. Окрім цього, Кримська війна 1853–1856 рр., яка завершилась капітуляцією росії, значно вдарила по економіці імперії, а також все ще тривала Кавказька війна та геноцид московитами народів Кавказу.

У 1855 р. до влади прийшов Олександр II

Він задумав увести важливі державні реформи, що потребувало значних коштів. Збіг усіх цих обставин призвів до того, що 1866 р. імператор скликав засідання за участі міністрів та посла в США, на якому ухвалили рішення продати Вашингтону землі Аляски. Вибір впав саме на Сполучені Штати, а не Канаду, яка буквально граничить з Аляскою, бо тоді Канада цілком залежала від Великої Британії, а Велика Британія, в свою чергу, входила у коаліцію держав-переможниць Кримської війни, яку росія програла.

Тож 30 березня 1867 року у Вашингтоні була підписана угода – за 7,2 млн американських доларів або 11 млн царських рублів до складу США увійшли нові землі корінних народів Північної Америки площею понад 1,5 млн кв. м. До речі, саме тоді Аляска набула своєї сучасної назви, мовою алеутів вона означає «велика земля» або «земля, яку омиває море», московити до того її називали «російською Америкою».

18 жовтня того ж року в тодішній столиці Аляски м. Сітка відбулись завершальні урочистості: 

Над містом спустили російський імперський прапор, натомість підняли американський стяг, а також був організований спільний парад та салют з артилерійського залпу.  На той час населення Аляски складали близько 60 тис. представників корінних народів і буквально пару тисяч вихідців з російської імперії та креолів — нащадків від змішаних шлюбів. Після входження регіону до складу США «колоністам» давалось три роки на те, щоб покинути ці землі, а ті, хто залишився, набули американського громадянства. Достеменно невідомо, скільки саме росіян виїхало тоді з Аляски, але тепер вони складають всього 1% населення штату — трохи більше за 7 тис. людей.

1896 р. Канаду та США охопила «золота лихоманка», яка не оминула і Аляску. Тут  золотошукачі видобули приблизно 1 тис. тонн дорогоцінного металу. З середини XX ст. тут добувають нафту, та окрім цього, у штаті розміщені кілька американських військових баз. Через це російські пропагандисти заявляють, що Аляску варто «повернути» до складу росії.

Та ставлення алясканців до таких ідей вичерпно ілюструє один випадок. У м. Сітка за ініціативою окремих громадян 1989 р. встановили пам’ятник Баранову, але дивним чином хтось постійно його паплюжив, йому навіть відламали носа. Тож місцева влада вирішила: на їхніх землях не місце пам’ятникам вбивцям своїх предків, і 2020 р. «понівеченого» Баранова прибрали до музею.