Боротьба за власний дім: Як кримські татари повертались до рідного півострова

Перші роки депортації 

Кримці були вимушені заново будувати собі житла та важко працювати. Медичного обслуговування для них не було, а своє «спецпоселення» не можна було покидати під загрозою ув’язнення навіть заради пошуку близьких. Дуже часто членів однієї родини ще в Криму заштовхували в різні вагони та потяги і, відповідно, розвозили в різні точки радянського союзу. Усього на кінець 1940-х через голод, хвороби, розправи з боку совітів загинула безмаль половина всього кримськотатарського народу — 46,2 %.

Після смерті сталіна репресії проти корінних народів трохи послабилась: у липні 1954 р. Президія Верховної Ради срср скасувала свій указ про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання, а в квітні 1956 р. був виданий Указ про зняття обмежень щодо спецпоселень народностей, виселених у період «Великої Вітчизняної війни». Це звільнило їх від обов’язкового нагляду. Однак таке послаблення не передбачало повернення майна, конфіскованого при виселенні, і найголовніше — кримським татарам все ще було заборонено повертатись у Крим. Деякі сім’ї, скориставшись умовами указу, переїжджали в інші міста та селища срср, які були ближче до батьківщини, сподіваючись якнайшвидше дістатись до неї.

З цього часу почався активний кримськотатарський національний рух: петиції, мітинги, звернення до влади з вимогами дозволу повернення до Криму набули значного масштабу. Калмикам, чеченцям, інгушам усе ж дали змогу повернутись додому, але саме киримли відмовляли в цьому, бо вважали таке розширення прав «недоцільним». У березні 1958 р. активісти кримськотатарського руху домоглися зустрічі із заступником голови ради міністрів срср Анастасом Мікояном. Він пообіцяв активістам скасувати заборону, проте ця «обіцянка» виявилася примарною, а зустріч закінчилась репресіями. З кінця 1950-х до цк кпрс активно надходили петиції від кримців з тисячами підписів, але це закінчувалось лише гоніннями, зокрема відомими стали судові процеси Енвера Сеферова і Шевкета Абдурахманова у 1961 р. та Марата Омерова і Сеїт-Амзи Умерова у 1962 р., їх засудили на 7, 5, 4 і 3 роки ув’язнення за «антирадянську діяльність».

Кримські татари все частіше збирались на багатотисячні мирні мітинги.

Мітинги завершувались розгонами із застосуванням сили: лише за жовтень 1966 р., коли народ відзначав 45-річчя створення Кримської АРСР, радянські силовики побили тисячі мітингувальників, на 15 діб було заарештовано сотні людей, а 17 осіб було засуджено на тривалі терміни позбавлення волі. За 1965–67 рр. до різних органів влади надійшло близько 53 тис. листів від киримли, і це незначно натиснуло на владу: у липні 1967 р. голова кдб срср Юрій Андропов провів зустріч з активістами, пообіцявши реабілітацію кримськотатарського народу. 

Насправді ж незабаром було видано кардинально інше рішення. 5 вересня 1967 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради срср «Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму», який скасовував рішення державних органів у частині, що містила огульні звинувачення щодо них, але стверджував, що вони «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік». У Постанові, що слідувала за Указом, йшлося про те, що «громадяни татарської національності і члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим». Та було одне але: тисячі кримських татар, що сприйняли цей указ як дозвіл на повернення додому, прибули до Криму майже одразу, та їм не дозволили там прописатись і працювати, а будинки, які дехто зміг придбати, були знесені.

Навесні 1968 р. в Узбекистані та москві пройшли масові демонстрації з вимогами відродження Кримської автономії.

Уперше активістів підтримали російські та українські правозахисники з Гельсінської групи, але комуністи знову піддали утискам протестувальників. З 1970-х прописування кримських татар у Криму, яке було і без того проблематичним, припинилося, тривали арешти й засудження, зокрема були репресовані такі лідери кримськотатарського руху, як Айше Сеїтмуратова, Ленур Ібраїмов, Джеббар Акімов, Мустафа Джемілєв, Ескендер Куртумеров, Іслам Кудусов.

1978 року сталася трагедія: Муса Мамут, який не раз намагався повернутися в Крим, підпалив себе. 

Він помер у лікарні від опіків, і, на жаль, це лише один з випадків, коли киримли підпалювали себе в знак протесту проти репресій або починали голодування. У 1983 році померли деякі з ветеранів національного руху — Бекір Османов та Джеббар Акімов. Їхні похорони також вилились у масштабні маніфестації, але і це не призводило до значного прогресу.

Горбачовська перебудова та незалежна Україна

У травні 1989 р. було засновано суспільно-політичну Організацію кримськотатарського національного руху, в липні 1989 р. Рада Національностей сформувала Комісію з проблем кримськотатарського народу, а 14 листопада 1989 р. Верховна Рада срср прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», але тільки 7 березня 1991 р. Постановою «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради…» вона фактично скасувала попередні тиранічні закони.

Попри ці позитивні зрушення, повернення кримських татар до Криму було дуже складним. Будинки майже ніколи не продавали саме киримли або продавали за космічними цінами, тож довелось будувати все з нуля за власні кошти, але й будматеріали їм не завжди давали, тому більшість закуповували з Кубані. Цілі квартали та селища виростали з нічого. Без прописки і військового обліку для чоловіків було неможливо знайти роботу. Ті, хто за останні 50 років оселився на спустошеному півострові, сприймали кримських татар вороже. Пропаганда совітів все ще називала їх зрадниками, які прагнуть кривавої помсти. Їх навіть не пускали в свої старі житла, хоча вони прагнули тільки подивитись, як змінилися місця, де народились і виросли їхні предки. Нерідко таке недоброзичливе ставлення призводило до силових сутичок і погромів нових будинків кримських татар. Уже на своїй рідній землі їм знову випало боротись за мирне життя.