Бої за озеро Хасан, або як Сталін святкував «Піррову перемогу»

Озеро Хасан розташоване на стику трьох країн: Росії, Китаю і Кореї. У 1930-х роках озеро Хасан було однією з точок найбільшого напруження між Японією і СРСР, які контролювали територію навколо. Чіткої лінії кордону не було, тому часто ставалися інциденти, коли військові прикордонні патрулі заходили на територію іншої країни й обидві сторони засилали свої диверсійно-розвідувальні групи для того, щоб виявити оборонні споруди протилежної сторони.

Такий інцидент стався і 1938 року. Здавалося б, чергова невелика сутичка, проте невдовзі вона переросла в масштабний конфлікт, у якому були задіяні танки, авіація та артилерія. Радянський Союз тоді накопичив на Далекому Сході великі сили, які були готові в короткий строк перейти в повномасштабний наступ на Японію, чиї основні сили були зосереджені в Китаї.

Підготовка до військових дій почалася ще в червні 1938 року, коли був утворений Далекосхідний фронт. 6–8 липня 1938 року Радянський Союз вирішив офіційно захопити дві панівні сопки в цьому регіоні з метою «забезпечення безпеки в регіоні». Пояснювалося це тим, що з цих висот можна було легко загрожувати великій частині радянської території. Подекуди пропаганда навіть казала про загрозу Владивостоку, розташованому на відстані 150 км від цих висот. 

Після захоплення першої з них, Заозерної, почалося активне будування фортифікацій на ній. Був установлений колючий дріт, розпочалось копання окопів. Маньчжоу-Го, яка була маріонеткою Японії, за кілька днів подала ноту протесту на дії радянських військових, а потім була офіційно підтримана Японією. Під час цих перемовин, що проводились у Москві, радянські органи й війська іноді демонстративно провокували японців на відкриття вогню для виправдання радянської агресії. Одна з таких провокацій відбулася 15 липня: застрелено японського офіцера, ще одного японського бійця поранено. 

Перемовини зазнали невдачі. Стало зрозуміло, що Радянський Союз не збирається просто так здавати позиції на цій висоті і буде ввесь час загрожувати японським комунікаціям, які пролягали в зоні досяжності артилерії і були чудово видні з цієї сопки. Сторони впевнено йшли до подальшого загострення конфлікту. 

Наприкінці липня радянський загін зайняв другу важливу висоту в цьому регіоні — Безіменну. Вона розташовується дещо північніше від попередньої, не така висока, тому казати про її стратегічне значення дуже важко. Натомість японське командування розцінювало присутність радянських військ на цій висоті як підготовку до майбутнього наступу. Японське угруповання було малочисельне, оскільки їхні основні сили були зосереджені в Китаї, який міг упасти в будь-який момент. Саме тому командир однієї з японських дивізій вирішив атакувати радянські позиції під покровом ночі, навіть не узгодивши ці дії з вищим командуванням. 

Наступ японських військ розпочався вночі 31 липня. Радянський Союз досяг своєї головної мети зробити з японців агресора й мати цілком закону причину розпочати проти Японії активні бойові дії. Спочатку вдача не була супутником радянських військових, бо, незважаючи на підтримку артилерії та використання освітлювальних снарядів, вони втратили в боях контроль над двома сопками. Японський імператор, намагаючись уникнути розширення конфлікту, видав наказ, згідно з яким заборонялося використання літаків і танків, а радянський командувач Василь Блюхер, який не був упевнений, що саме японці були винуваті в цьому загострені, знову зателефонував у Москву, намагаючись розв’язати цей конфлікт дипломатичним шляхом. 

Проте кремлівський очільник сказав йому так: «Товариш Блюхер повинен показати, що він залишився Блюхером періоду Перекопу…», що означало, що ніякого припинення конфлікту до повної перемоги не відбудеться, незважаючи ні на цивільне населення, ні на можливі втрати, тому Блюхеру не залишалося нічого, окрім як діяти, якщо йому важливе його власне життя. 

З Москви для контролю над перебігом бойових дій був відправлений Лев Мехліс. Після його прибуття розпочався генеральний радянський наступ. За підтримки сотень літаків, артилерії і танків японські позиції були атаковані. Радянським військовим навіть дозволили переходити державний кордон з Маньчжоу-Го. Японці були значно менш чисельні і не могли протиставити радянській машині достатніх сил опору. Отже, невдовзі обидві сопки Радянський Союз захопив. 

10 серпня між японцями та радянськими дипломатами було підписане перемир’я, згідно з яким Японія відводила свої війська вглиб, а радянські війська займали обидві висоти. Здавалося б, це була блискуча радянська операція. Проте в боях радянська армія, яка була втричі більша від японської, втратила значно більше людей. Сукупні втрати Радянського Союзу складали приблизно 4000 осіб, 85 танків, 4 літаки (ще певна кількість була пошкоджена), тоді як японці сукупно втратили до 1500 осіб особового складу, не застосовуючи жодної важкої техніки. Радянська пропаганда, щоб підвищити значущість перемоги біля озера Хасан, сфальсифікувала дані про чисельність японських військ. Так, вони казали що в боях брали участь 20 тисяч японських військових при підтримці авіації, артилерії та трьох бронепотягів, хоча насправді чисельність японських військових не перевищувала 7 тисяч осіб. 

Ця військова операція показала, що радянська армія, хоч би яка потужна вона була на папері, не здатна ефективно воювати й розпоряджатися наявними в неї ресурсами. Їй удалось отримати контроль над обома сопками, непомірно високою ціною. У тому, що вони не вміють воювати ефективно, можна було пересвідчитися в подальших конфліктах, які так само можна назвати «Пірровою перемогою». Після цих подій командувач Далекосхідного фронту маршал Блюхер був викликаний до Москви, де невдовзі був заарештований і звинувачений за шпигунство на користь Японії. Саме так радянська репресійна машина розбиралася з кожним, хто був не згодний з її рішеннями.