Над чим сміялися в Київській Русі? Сюжети повсякдення і політики
І сміх, і гріх
Природа сміху зараз і, скажімо, тисячу років тому суттєво різнилася. Часто можна зустріти думку, що середньовічне мислення було вкрай песимістичним через невпевненість у майбутньому. Життя в той час справді важко назвати простим. До того ж, після утвердження на Русі християнства духівництво забороняло будь-які прояви публічного сміху.
Але не все так однозначно. Щоб не перетворювати допис на лекцію з релігієзнавства, просто наведемо цитату: «Християнський Бог не сміється ніколи. Хоча радість і втіха не скасовуються у цьому житті», — писав історик Володимир Ричка, описуючи трактування гумору середньовічною православною церквою.
Тому спробуймо визначити, хто, коли, над чим і в якому контексті сміявся в Київській державі.
Об’єкти кепкування
Найбільше насміхів зазнавали чужинці, причому не тільки степові кочовики. Будь-який чужинець міг стати «жертвою». У Києві, наприклад, любили посміятися над новгородцями або проявити до них певну зневагу. У літописах учені неодноразового знаходили цьому підтвердження.
Історик Г. Вернадський підсумував один з таких сюжетів наступним висновком:
«Правдивий епізод в іронічній війні між двома племенами, де висміювання великороса (москаля чи кацапа) з боку українця й, навпаки, глузування першого над другим (хохлом) виявляються не чим іншим, як історичним продовженням».
Ідемо далі. У давньоруських реаліях уважалося доречним кепкування над ворогом напередодні вирішальної битви. Сміх та взаємні кпини виступали чинником розв’язання очікуваного поєдинку.
Описана в «Історії» Лева Диякона русько-візантійська війна насичена великою кількістю «промов», укладених візантійським автором в уста полководців ворогуючих сторін — візантійського імператора Іоанна Цимісхія і київського князя Святослава, що відзначаються дошкульними жартами й іронією.
Так, цей жанр передбачає красномовне додумування автором діалогів та монологів, але укладені вони були саме в контексті духу епохи.
Воїни сміються над ворогом, щоб зганьбити, знеславити його, переборовши в такий спосіб силу страху. Коли влітку 1018 р. польський король Болеслав вирушив на допомогу своєму зятеві Святополку, Ярослав Мудрий повів свої полки йому назустріч. Обидва війська зійшлися на Бузі.
Один з хроністів так описав події незадовго до зіткнення:
Ярославів воєвода, «стоячи на іншому березі, став зачіпати польського короля Болеслава і його військо численними докорами, називаючи Болеслава то боягузливим, то жирним, додаючи, що він простромить його товсте черево, якщо той насмілиться стати до бою».
Добре, а що стосовно простого люду?
У побуті комічні ситуації виникали спонтанно й непередбачувано. Як і у феодальній Європі люди сміялися над обдуреними шахраями, обкраденими крадіями, незграбами, хвальками й тому подібними анекдотичними персонажами. Висміювалися також убрані неадекватно до пори року, віку чи соціального стану.
Можемо знайти цікаві церковні правила. Так, передбачалася епітиміят для грішника, який забруднив задля сміху чужий одяг. Цікаво, а не для сміху було можна?
Хто розважав князів?
Князівські видовища були нормою повсякденного життя двору. На численних бенкетах виступали, як засвідчує «Слово про багатого й убогого», «ласковьци, шьпилеве, праздьнословьцы, смѣхословьцы».
Останні, вочевидь, походили на професійних блазнів, чи особистих стендаперів, якщо завгодно. «Шпільмани» — це мандрівні комедіанти, музиканти, жонглери тощо.
Представників цього специфічного ремесла доволі часто згадують давньоруські писемні пам’ятки. Їхні яскраві вистави відбилися в живописних композиціях світських фресок Софійського собору в Києві («Боротьба ряджених», «Скоморохи» та «Акробати»), де зображено ігри, танці, акробатичні вправи та скомороство.
Видовища проводили також для містян. На торжищах і майданах час від часу лунали музика й сміх. Співаки й танцюристи веселили народ під акомпанемент музикантів, які вправно грали на гуслях, бубнах та сопілках.
Таку інформацію підтверджує навіть археологія. Рештки інструментів виявлено під час археологічних розкопок багатьох давньоруських міст, а зображення вбраного в ковпак блазня-гусляра й танцюриста в характерній сорочці з довгими рукавами можна розгледіти на знайденому в Києві срібному наручному браслеті кінця ХІІ ст.
Останній факт, який ми сьогодні розповімо досить незвичний. Стосується він насмішкувато зверхнього ставлення книжників православної церкви до жінок.
У джерелах можна зустріти такі цитати: «У бабы волосъ дологъ, да умъ коротокъ»; «Умъ женскій нетвердъ, аки храмъ непокровенъ; мудрость женская, аки оплот; до прелестнаго глаголенія, и до сладкаго увѣщания тверда есть. Немощнѣйшии суть разумы женстіи; въ нечувственныхъ ничтоже могущи умное постигнути».
У чому причина?
Середньовічні книжники-християни вважали жіночу природу недосконалою. Жінка поставала втіленням гріховності, згубною спокусою. Жертвами цієї спокуси ставали й самі церковники, за що їх «негрішні» одновіряни засуджували. Так «під роздачу» потрапляли й самі жінки.
Тема складна в дослідженні й проста в розумінні. Ми подали вам лише фрагментарні відомості з історії сміху в Київській Русі. По-іншому зараз зробити подібне неможливо: недостатньо інформації.
Однак погодьтеся, що це перспективний напрямок: чим більше дізнаємося, над чим сміялися люди в давнину, тим краще зрозуміємо їх.
Дата публікації: 24 Вересня 2022