Майя Дерен: матір американського авангарду й українка, якою захоплювався Девід Лінч

Майя Дерен, справжнє імʼя та прізвище якої Елеонора Деренковська

Народилась 29 квітня 1917 року в Києві в єврейській родині. Її матір була акторкою, а тато психіатром. Часи тоді були непрості — формувалась українська держава, часто змінювалась влада. Батьки дівчинки не витримали бурхливих перипетій та антисемітських настроїв, тому після 1920-го року виїхали в США.

У 1930–1933 роках вона навчалася в міжнародній школі Ліги Націй у Женеві, а в 16 років Майя вступила до Сіракузького університету, де знайшла себе в журналістиці й політології. В університетах Нью-Йорка вона також вивчала літературу, антропологію та поетику. Подорослішавши, Дерен захоплювалась поезією та фотографією, отримала диплом бакалавра в Університеті Нью-Йорку й ступінь магістра з літератури в коледжі Сміта. 

Майя була нестандартною людиною для тих часів

Вона мала власний погляд на стиль і подачу себе, її друзі згадуватимуть: «Вона виглядала як гіпі, дитина квітів, але на вулиці були не 60-ті роки, а 40-ві!і». Та майбутня режисерка ще й не мала постійної роботи. Після закінчення навчання та невдалого першого шлюбу вона працювала фрилансеркою- публіцисткою.

Лише зі знайомства зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Хомідом — чеським режисером й оператором — почався творчий період Дерен. Майя напрочуд сильно зацікавилась темою кінематографу, вона писала: «Діалоги повинні бути залишені письменникам, адже кіно — це візуальна форма мистецтва. Мова кіно — це не слова, а рух у кадрі, візуальна форма й монтаж. У цьому полягає його потужність і можливості».

У 1943 році Дерен із чоловіком, надихнувшись французьким сюрреалізмом, презентувала першу роботу «Полудневі тенета». У цьому німому чорно-білому фільмі жінка виступала як у ролі сценаристки, так і в ролі акторки. Олександр же взяв на себе технічну сторону. Стрічка тривала лише 14 хвилин, але яких же 14 хвилин! За, здавалося б, короткий проміжок часу вона показала думки й жахи головної героїні, кадри були наповнені символами, візуальними ефектами, частою була зміна ракурсу. 

Цей фільм приніс режисерці «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю і статус «матері американського авангарду»

Пізніше його навіть додали в кінореєстр бібліотеки Конгресу США, як культурно, історично й естетично значущий. А в 2015 році ВВС включили цей фільм до переліку 100 головних американських фільмів. Наразі стрічка є у вільному доступі в інтернеті, тому радимо ознайомитись із нею. Про свою наступну картину «Сітки дня» Майя скаже: 

«Цей фільм про внутрішній досвід людини. Він не фіксує події, свідками яких можуть стати інші особи. Радше відтворює спосіб, в який підсвідомість індивіда розвиває, інтерпретує та деталізує звичайні й побутові події в критичний емоційний досвід». 

З маленьким бюджетом вміла створити шедевр

Ще згадаємо, що Майя була і сценаристкою, і акторкою, і операторкою, і монтажеркою своїх фільмів. А ще вона навіть із маленьким бюджетом уміла створити шедевр. Вартість вищезгаданої кінострічки становила лише 250 доларів, які вона взяла зі спадку батька, а знімали її на 16-міліметрову плівку. Дерен стверджувала: «Я роблю свої фільми за суму, яку Голлівуд витрачає на помаду». Французький історик кіно й критик Жорж Садуль якось сказав, що Дерен була «найважливішою фігурою в післявоєнному розвитку особистого незалежного кіно в США».

1946 рік став для мисткині знаковим, адже вона одночасно розлучилась із чоловіком й отримала стипендію Ґуґґенхайма за роботу в кіно, яка дозволила їй поїхати на острів Гаїті та протягом декількох років документувати життя місцевого племені. Особливу увагу жінка приділяла релігійним танцям племені, на які й сама була запрошена. На Гаїті вона зняла тисячі футів плівки, але, на жаль, так і не завершила задуманий фільм. 

Згодом вона написала книгу «Дивна танцювальна земля»

В якій детально розповіла про життя і побут племені, його вірування та ритуали. Сучасники й досі дивуються, як Дерен змогла побачити це все на власні очі, адже за канонами племені ця інформація була мегасекретною. Редактором книги, до речі, був Джозеф Кемпбелл, який згодом стане одним із натхненників «Зоряних воєн» Джорджа Лукаса.

На Гаїті Дерен знайшла й свого третього чоловіка — японця Тейжи Іто, який стане автором музики до її фільмів, а також випустить її фільм «Божественні вершники: Живі боги Гаїті» після смерті авторки. Цікаво, що чи то чоловік, чи то друзі Дерен згадуватимуть, як вона хотіла відвідати свій рідний Київ, але, на жаль, цього так і не сталось.

Жінку називають не лише матірʼю авангарду, але й теоретикинею мистецтва. Майя була фанаткою творчої аскези. Вона зневажала касові й комерційні фільми, дорогі декорації, кажучи: «Вдосконалюйте ваші фільми не з допомогою декорацій, а використовуючи на повну потужність те, що ви й так маєте. Ваш головний інструмент — це ви самі: ваше мобільне тіло, ваш наділений уявою розум, і ваша свобода використовувати їх. Упевніться, що ви дійсно використовуєте їх». Тому, щоби підтримати молодих творців у кінці 1950-х років режисерка заснує Фундацію творчого кіно.

Дерен померла в 44 роки, її прах розвіяли на горі Фуджі. За деякими джерелами, вона хворіла на гіпертонію, а за іншими вони з чоловіком мали фінансові труднощі, не вистачало коштів навіть на їжу і, щоби подолати стрес, Майя почала вживати наркотичні й снодійні препарати. Офіційно її смерть настала через виснаження та крововилив у мозок.

Вплив Майї на сучасну культуру величезний — гурт Radiohead використав зображення її кінострічки для обкладинки свого альбому A Moon Shaped Pool. У роботах Девіда Лінча бачимо елементи кіно Дерен. А в 1986 році Американський кіноінститут започаткує нагороду авторам незалежного кіно імені Майї Дерен, яку вручатимуть протягом десяти років.

Повну версію матеріалу читайте на нашому Patreon