Домашнє ведмежа УПА, врятоване від більшовиків

Наша історія починається в 1945 році 

На західній частині України. У цей час загони НКВД прочісували місцевість у пошуках сховків воїнів УПА. Так, шукаючи «ворогів народу», більшовикам закортіло їсти. У лісі вони натрапили на ведмедицю та її дитинча, і кращого виходу, ніж вбити ведмедицю нелюди не знайшли. Тварину розстріляли, а мʼясо засмажили. 

На щастя, ведмежаті вдалось втекти. Воно було маленьке й ще не вміло добувати собі їжу. Так би, напевно, тварина й загинула, якби не зустріла повстанську боївку, збройний відділ Дмитра Білінчука на прізвисько Хмара. 

Коли бійці знайшли ведмедика, то маля тремтіло й тулилося до повстанців, як до матері. Тварину вирішили забрати до себе й доглядати за нею. Зокрема, один боєць УПА Василь Білінчук на прізвисько Сибіряк, брат Хмари, власноруч годував ведмедика з пляшечки молоком. Хоча спочатку ведмежа пручалось та, відчувши запах молока, наїлось і заснуло.

Дмитро Білінчук, за переказами, так пожартував про нового друга: «Ну що, брате, у нас поповнення, проводь вишкіл!»

Варто зазначати, що бійці самі потребували їжі, продовольства постійно не вистачало, однак це не заважало їм залишати ведмежаті молоко, а харчові отримали розпорядження — щоденно постачати боївку свіжим молоком. Так тварина й зовсім стала рідною, частиною загону, ходила з упівцями в походи, долала труднощі, ба навіть разом з українцями починала їсти чи то хліб, чи куліш, чи кисле молоко. Мʼяса йому не давали, щоби ведмідь, бува, не захотів зʼїсти когось із бійців. Та й мʼясо у тих нечасто було на обід чи вечерю.

Загалом, з ведмедем проблем не виникало. Єдиним мінусом була зима. Звичайний дорослий ведмідь уже мав би почати жити своїм життям, покинути повстанців і збудувати барліг, в якому би спав. Однак наш уже великий друг так звик до людей, що нічого з вищезазначеного не зробив. Криївку тварина сприймала як дім, їла будь-яку їжу, яку їй пропанували. Проте інстинкт є інстинкт, і взимку тварина спала. Тоді Василь Білінчук, або ж Сибіряк, перекладав його на свої плечі й так ніс під час переходів. Пощастило, що воїн мав міцне здоровʼя і міг одночасно тримати і ведмедя, і більше ніж 8-кілограмовий кулемет Дегтярьова.

З цього періоду збереглось 9 унікальних світлин воїнів УПА з ведмежатком, усі вони є у відкритому доступі в інтернеті

Що сталось із ведмежам після зими, на жаль, невідомо. Можемо лише припустити, що бійці знайшли йому барліг і тварина повернулась до природного життя. У будь-якому випадку її точно не зʼїли, бо в гуцулів їсти ведмежатину суворо заборонено.

Тепер поговорімо детальніше про родину Білінчуків і вшануймо памʼять героїв. Отож, предки Білінчуків родом із Волині, проте з невідомих причин переїхали до Карпат. У 1941 родину депортували аж у Красноярський край. Причина проста — «куркулі». При тому прозвали Білінчуків куркулями лише через те, що вони мали корову, коня і клаптик землі. З пʼятьох дітей (чотири сини й одна дочка) врятувався лише Дмитро, бо він тоді не був вдома.

Спочатку Дмитро переховувався в лісах, а в 1942 році чоловік встиг застрелити коменданта поліції, бути арештованим і врятованим своїми побратимами. Потім Дмитро приєднався до ОУН, ставши повстанським командиром із прізвиськом Хмара. Він був професіоналом своєї справи, захоплювався кіньми, був ще тим ловеласом. Ось цитата з книги «Яворівський фотоархів УПА»: «Був Хмара парубок вродливий, фізично сильний і дуже відважний. По всьому Косівському повіту німці розклеїли листівки з текстом про винагороду тому, хто вкаже його місцеперебування, а він серед білого дня приїхав конем у центр самого Косова до панночки, яку вподобав. Переполох вчинився… Але не знайшли ні коня, ні Хмари — зник!»

Історія без щасливого кінця

Василь невдовзі теж приєднався до брата й отримав позивний Сибіряк, бо ж повернувся з самого Сибіру. Цікаво, що чоловік мав дуже міцне здоровʼя, у НКВДистів був записаний як Атлет і зі спогадів стріляв з 8-кілограмового кулемета Дегтярьова як з пістоля. Не дивно, що такому богатирю було неважко нести й дорослого ведмедя.

Та, на жаль, історія братів не має щасливого кінця. Ставши бійцями УПА, хлопці розуміли, що знаходяться між життям і смертю. Так, у травні 1952 року боївку Дмитра оточили НКВДисти, що перевдяглись в упівців. Василя поранили, та все ж чоловік встиг попередити брата, щоби той втік. 

Василь Білінчук помер у тому ж 1952 році від важкого поранення, яке отримав у бою, прикриваючи відхід побратимів

Чоловікові було всього 26 років. А вже в березні цього ж року в нього народився син — Василь Портяк, який став відомим українським письменником. Доробок чоловіка величезний, здебільшого він писав на теми повстанського руху. І саме Василь, до речі, написав сценарії до таких фільмів як «Залізна сотня» та «Нескорений». Якщо ви зацікавлені в темі УПА або просто хочете подивитись якісне українське кіно, то радимо їх до перегляду!

Щодо Дмитра, то його все ж таки спіймали й розстріляли влітку 1953 року в Лукʼянівській вʼязниці. Він є лицарем Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Ось так у жахливих умовах воїни УПА залишались людьми й своєю гуманністю освітлювали непроглядний морок Союзу. Вони боролись, перемагали, приймали поразки, та все ж йшли далі й воювали за свою Україну. Нині УПА вже немає, проте є Збройні сили України, які кожного дня нам доводять, що вони є героями нашого часу й гідними нащадками тих, хто попри ризик бути спійманими та закатованими все одно дотримувався патріотичних поглядів. Дякуємо всім захисникам і захисницям за можливість жити! Памʼятаймо кожного, хто поклав своє життя заради Батьківщини! Слава Україні!