Герой війни та каральна психіатрія: що відомо про Петра Григоренка?

Народився майбутній дисидент 1907 р. у селі Приморському, що в Запорізькій області. Ще будучи підлітком, Григоренко організовував комсомольські осередки, працював політруком у трудовій школі та дитмістечку для неповнолітніх правопорушників. З 1931 р. П. Григоренко розпочав військову діяльність. Закінчив московську військово-технічну академію, далі служив у Білоруському військовому окрузі, навіть став слухачем Академії Генерального штабу. 

Просуваючись кар’єрною драбиною, П. Григоренко не втрачав своєї завзятої позиції. Так у 1938 р. за хибними політичними звинуваченнями заарештували його брата Івана. Тоді Петро дізнався про зловживання чекістів у Запоріжжі, і, пішовши на неабиякий ризик, домігся зустрічі з генеральним прокурором А. Вишинським — однією з найпоказовіших фігур сталінської репресивної машини. Неочікувано, але скарги Григоренка були вислухані: низку організаторів репресій у Запоріжжі тоді звільнили й заарештували.

Кар’єрне зростання П. Григоренка припало на Другу світову війну, яку він зустрів у Далекому Сході.

У 1939 р. брав участь у боях на Халхин-Голі, був поранений. А вже з 1943 р. його перевели на 2 Прибалтійський фронт. У серпні 1944 р. став начальником 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту, де брав участь у боях у Карпатах. Наступного року здобув звання полковника. Після війни Петро Григоренко був дуже успішним: працював у Військовій академії ім. Фрунзе, у 1949 р. став кандидатом військових наук, написав 83 роботи з військової історії, теорії та кібернетики, а у 1959 р. отримав посаду начальника катедри військової кібернетики та звання генерал-майора. У 1961 р. він закінчив докторську дисертацію, Григоренко мав усе, про що могла би мріяти радянська людина. Але…

На ХХ з’їзді КПРС, який відомий першим офіційним засудженням культу Сталіна, військовий дійшов висновку, що радянська система не відповідає ідеалам ленінізму. Тоді ж Петро виступив з критикою М. Хрущова та закликами з демократизації виборів і змінюваності влади. За «політичну незрілість» його позбавили депутатського мандату, звільнили з академії, і його зрештою перевели на Далекий Схід. Так почалася дисидентська діяльність колишнього військового, і в 1963 р. той заснував «Союз боротьби за відродження ленінізму». Покарання не змусило себе чекати: наступного року його затримали та літаком доправили до москви, де висунули звинувачення за «виготовлення листівок антирадянського змісту». П. Григоренко доводив, що ті листівки критикували виключно уряд, однак у клопотаннях відмовили, і жертві призначили судово-психіатричну експертизу.

За антиурядову діяльність Григоренка на рік замкнули в психіатричній лікарні, а після звільнення позбавили звання та пенсії.

Разом з цим і активізувалася його дисидентська діяльність, зокрема під впливом письменника О. Костеріна колишній військовий дізнався про проблему «покараних народів», зокрема кримських татар. У 1967 р. ухвалили указ, який нібито дозволяв депортованому народу провести репатріацію. Григоренко одразу назвав цей закон «найбрехливішим і найлицемірнішим указом з усіх виданих щодо кримських татар». І причини у нього були вагомі: ті, хто спробували повернутися, не змогли зареєструватися на батьківщині, а з десятків тисяч мігрантів прописку отримали лише 23 людини. Деякі з них так і залишилися без прописки, оселяючись в українських областях чи Краснодарському краї.

Григоренка обурювало й те, що реабілітаційний документ почав позбавляти репресовану націю імені, називаючи їх «громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму» (не розмежовуючи з іншими татарськими народами росії). Завдяки Костеріну почалося тісне співробітництво Григоренка з кримськотатарським рухом, і саме Петро заговорив.

Тоді ж у москві до річниці депортації вирішили провести масову демонстрацію кримських татар у москві. Мирний захід почали жорстко придушувати, при тім затримуючи винятково кримських татар. Ще більшу несправедливість Григоренко побачив на підступах до Криму: безліч напівголих, брудних дітлахів спали на цементній підлозі аеропорту чи просто холодній траві. Побачив і повну байдужість місцевих, які пальцем не поворухнули, щоб хоч якось допомогти. Ці картини назавжди лишилися в пам’яті дисидента.

У травні 1969-го р. в Ташкенті готувався процес над 10-ма активістами кримськотатарського руху, і Григоренко негайно вирушив туди. Процес відклався, а вже 7 травня його заарештували знову. 

За «вигадки, які ганьблять радянський державний устрій» Григоренку знову призначили судово-психіатричну експертизу в Ташкенті, яка засвідчила, що П. Григоренко є здоровий. Слідчих ця інформація не задовольнила, і вже друга, московська експертиза, надала потрібні висновки. У 1970 р. Григоренка помістили в психіатричну лікарню в Калінінградській області. 

Уже вдруге дисидент стикнувся з карною психіатрією, і перебування там було дуже тяжким.

Тамтешні лікарі систематично проводили «перевиховання», намагаючись вибити з нього симпатію до кримських татар. У 1974 р. під тиском протестів у всьому світі Григоренка звільнили. Його здоров’я вже було підірване, але це навіть не завадило громадській діяльності. Він брав участь у заснуванні московської та Української Гельсінських спілок, де продовжував порушувати кримськотатарське питання. 

У 1977 р. тимчасово виїхав до США для лікування, згодом його позбавили радянського громадянства. Не маючи змоги повернутися на Батьківщину, Григоренко очолив закордонне представництво Української Гельсінської групи, де порушував зокрема питання про неприпустимість карної психіатрії. Там він читав лекції в університетах, брав участь у міжнародних форумах, навіть зустрічався з главами держав, зокрема Джиммі Картером, Рональдом Рейганом, Маргарет Тетчер. Помер Петро Григоренко в 1987 р. в США, так і не зумівши повернутися на Батьківщину.

Висновок:

Отже, навіть будучи переконаним комуністом, здобувши визнання та маючи змогу забезпечити собі спокійне життя, П. Григоренко завжди зберігав порядність, намагався боротися з несправедливістю. Він утратив посади, гроші, здоров’я, зате зберіг честь, ставши світилом для українського та кримськотатарського народів. На щастя, у незалежній Україні його заслуги були визнані: у Сімферополі відкрили пам’ятник, на його честь називають вулиці, а сам він став ще однією величною постаттю історії України.