«знищили 20 тисяч українців за 48 годин». Річниця Батуринської трагедії

Лизогубівський літопис  дає широку панораму моторошної кривавої ночі загибелі гетьманської столиці:

«…Войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившіеся (понеже вездѣ изобиліе было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того боячися прочіе въ скрытыхъ мѣстахъ сидѣли, ажъ когда огонь обойшолъ ввесь городъ, и скрыты пострадали; мало еднакъ отъ огня спаслося и только одна хатка, подъ самою стѣною вала отъ запада стоячая уцѣлѣла неякогось старушка; церковъ же въ замку деревяная сгорѣла, у городѣ Тройцы Святой каменная верхами и работою внутрь огорѣла».

Розправившись із козаками й сердюками, стрільці й драгуни з ненавистю накидалися на беззахисних і беззбройних стариків, жінок, дітей — рубали голови, кололи груди. Благання про пощаду не допомагали.

Різними шляхами йшла інформація про злодіяння в Москву, Новгород, зарубіжжя, але літописці, посилаючись на свідчення очевидців, були єдині в оцінюванні масштабів трагедії українського міста:

«Великий правитель… місто розорили до заснування й всі люди порубані».

Так описані в Новгородському літописі події 1708 року. Рукописний збірник XVIII ст. повідомляє: «Люди в ньому минулі вирубані, церкви розорені, будинки пограбовані й спалені», «Місто Батурин війська, діставши, спалили й людей всіх вирубали». Тоді зима найжорстокішою була: сніги великі й морози такі сильні були, що й птахи мерзли» («Короткий літозображувальний знаменитих і пам’яті гідних дійств і випадків опис»); «І те місто взяли штурмом, і вирубали, і випалили…» («Записки» московського окольничого Івана Желябужського за 1708 рік); «Меншиков зараз здобув Батурин і сплюндрував його вогнем і мечем» (Чернігівський літопис за новим списком, 1587–1725).

Іноземці про злочини в Батурині

Звістки про злочини в Батурині долетіли й до іноземних країн. Перший подібний опис подав у своєму щоденнику Адлерфельд, наближений радник Карла XII, який загинув у битві під Полтавою 1709 року: «Перебили і старих, і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Узяли сорок гармат. Спалили місто й 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Усе пограбували. Комендант родом прусак був взятий, із ним гірко вчинили».

Вражений побаченим був й інший іноземний очевидець, і теж швед, Ґеорґ Нордберґ. 11 листопада 1708 року шведський очевидець-історик занотував у свої записники про те, що нападники «що лише могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали». «З руїн, — констатував свідок злодіяння, — можна припускати, що це було гарне, із цегли збудоване місто, яке своїми будівлями перевищувало інші міста в Україні».

Не тільки Швеція відреагувала на події, але й провідні французькі та австрійські журнали

Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками — «Страшна різня», «Летре гісторік», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». Газети на кшталт «Газет де Франс» сповіщали болючу новину: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Австрійська газета «Віннерішес Діяріюм» у номері за 2–4 січня 1709 р. писала, що москвини сплюндрували та дотла знищили Батурин, а самого «ін абсенція» за «зраду» засуджено на смерть і повішено манекен, що мав би нагадувати особу гетьмана.

Отримавши на світанку від царя заспокійливого листа про можливість 2 листопада ще «бавитца» під Батурином, О. Меншиков вирішив сповна проявити свій хист ката й поглумитися над усіма, хто не виявив належної пошани до його особи. Впиваючись кривавим видовищем, діями своїх підлеглих, він звелів нашвидкуруч збудувати шибеницю, принести з палацу портрет І. Мазепи. Під захоплені вигуки п’яних стрільців і приречені погляди пов’язаних докупи бранців зображення гетьмана «повісили… посеред города Батурина».

Повідомляє про злочини й шведський історик Фріксель, автор «Історії життя Карла XII»: «Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейм, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина». Цей акт тероризму, за задумом Меншикова, мав залякати українців. Окупанти хотіли, щоб населення Гетьманщини побачило долю, яка спіткала Батурин.

Як згадував у своїх спогадах Джон Перрі, який 14 років прослужив у царя:

«Одних спійманих козаків-оборонців, по-садистськи, через відрубування по черзі правої руки та лівої ноги, потім лівої руки й правої ноги четвертували. Інших “на стіну посадив на кіл”, аби конали в невимовних муках».

Усе це закарбувалося назавжди не тільки в тогочасних європейських газетах, але й у народній пам’яті. Події знайшли відображення в багатьох творах української літератури. Наприклад, у народній думі «Семен Палій і Мазепа»:

[…] А в городі Батурині

Мужиків та жінок

У пень сікли да рубали,

Церкви палили, святості да

Ікони під ноги топтали […]

За даними чернігівського історика Сергія Павленка, жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5–7 тис. мирних громадян, 6–7,2 тис. військовиків, а разом — 11–14 тис. батуринців, сердюків і козаків. Після спалення Батурина російська армія знову, як і в добу Мазепи, нищить українські міста й села з мирними жителями — Бучу, Бахмут, Авдіївку, Маріуполь, Широкине, Слов’янськ та багато інших міст і сіл України. Батуринська трагедія має нагадувати українцям, що російський агресор за останні сторіччя не змінився та застосовує ті ж методи.

Ушануймо сьогодні пам’ять жертв російського геноциду!