«З машин скрапувала кров». Демʼянів Лаз — геноцид на Галичині

У вересні 1939 року поляки масово покидали Станіслав, бо наступала червона армія. Забирали лише особисті речі й цінності — про кримінальні справи ніхто не думав. Так, опинившись у кабінетах своїх польських попередників, більшовики знаходили теки з документами про український визвольний рух. Відтак почалися перші арешти. Репресії на Галичині стали масовими. Нові підозрювані з’являлися щодня. Очевидці подій згадують, як у навколишніх селах шукали священників, керівників кооперативів, директорів «Просвіти» і вчителів — забирали просто з вулиць. 

Спочатку арештованих тримали в тюрмах на теперішніх вулицях Франка й Сахарова. Далі їм озвучували вироки і відправляли в табори ГУЛАГу. Від 1941 року вʼязнів почали розстрілювати. Найкращою місцевістю для цього більшовики вважали урочище Демʼянів Лаз. Більшість засуджених убивали пострілом у потилицю, а потім для гарантії проштрикували груди багнетом. 

У червні 1941 року енкаведисти вивозили на вантажівках тіла в ліси на околиці села. Очевидці згадували, що з машин скрапувала кров. Коли в липні того самого року до Станіслава прийшли німці, вони знайшли ще 700 тіл вʼязнів у тюрмах на Сахарова і в п’ятій школі. Нещасних поховали на міському цвинтарі. Удалося розкопати й Демʼянів Лаз, але невдовзі його закопали через страх поширення хвороб. 

Добірка спогадів очевидців подій трагедії Демʼянового Лазу

Свідчення Богдана Вітоняка: «Три дні у лазах гудів трактор, а під його шум розстрілювали людей. До лісу привозили і розстріляних в’язнів зі станіславської тюрми… Щодня вранці я бачив, що вся вузька дорога скроплена кров’ю. Група людей, приведена німцями до Дем’янового Лазу, змушена була відкрити могили і витягати з них небіжчиків. Я не міг на те дивитися. Така велика кількість небіжчиків разом, розкладаючись, створила під собою так звану темно-червону ропу. Після часткової ексгумації людських тіл могили закрили і вкопали на них хрести. Коли я повернувся з війни, хрестів на могилах не було. Не було і могил. Це свідчить, що працівники нквс, повернувшись до Станіслава після відходу німців, відразу взялися затирати свої злочинні сліди».

Ось що сказала Ольга Богун: «Узимку 1941 повз нашу хату часто їздили машини в ліс, який починався за селом. Особливо багато їх стало на початку літа.

То були вантажні машини, криті брезентом, і їздили вони переважно вночі. У той час жителям нашої вулиці навіть не дозволяли виходити з хат… Уже при німцях ми довідалися, що в лісі є кілька могил. Про те було опубліковано в газеті, а ми, діти, першими прибігли подивитися, що там розкопують. Того я не забуду, скільки житиму. Першою відкопали жінку з дитиною на руці. Вона і після смерті притискала немовля до грудей. Пам’ятаю, що вона була в гуцульському кептарі, однак лиця її вже неможливо було розпізнати».

У 1944 році причетні до розстрілів українців у Демʼяновому Лазі були нагороджені преміями. У 1960-х роках, коли по радіо «Голос Америки» транслювали промову емігранта, якому вдалося вибратися з братської могили в Демʼяновому Лазі, у згадану місцевість більшовики відправили екскаватори, щоб приховати злочин.

Зіновій Дума в 1980-х роках був головою товариства «Меморіал», яке ініціювало розкопки в Демʼяновому Лазі. Він і досі згадує, як багатьом чиновникам не сподобалася ця ідея: «Ти нічого не знайдеш, і ми тебе самого там закопаємо». Проте розкопки таки відбулися. Уже знайшовши тіла, Дума не перестав страждати від радянської влади, яка наполягала, що вбиті були жертвами бандерівців, а не більшовиків. Проте Омелян Левицький знайшов неспростовні докази вини останніх — тюремні квитанції та вироки на ув’язнення, виписані на бланках нквс.

Ось спогади Думи про розкопки в Демʼяновому Лазі: «Приїжджає один вуйко і каже: „Пустіть мене, я шукаю свого брата. Пізнаю його по взуттю“. Пустили. Він ходив пів дня і приніс чоботи. Каже: „Оці чоботи я зробив власноруч своєму братові. Він учився в гімназії, його забрали весною 1941 року“».

А ось ще один спогад: «Був тоді з нами один товстий добрий єврей, судмедексперт з Одеси. Кличе мене до себе й показує на дірку в одному черепі: „Дивись, цьому чоловіку при житті робили трепанацію, у ті роки таке було рідкістю. Шукай!“ Ми дали оголошення на церковні парафії УГКЦ. Знайшлася жінка у Ворохті: її татові робили таку операцію. Виявилося, що це був сотник Січових стрільців Григорій Голинський, якого заарештували 18 березня 1941 року»

Активний учасник розкопок Іван Павликівський згадував: «У 1989 році прокурори нас постійно страшили, що по вісім років тюрми дадуть.

Але вони не були дуже сміливі, бо багато людей підтримувало нас. Варили нам пироги, приносили гроші. Було велике піднесення. Тому ми хоч і не з першого разу, але знайшли! Змогли!»

При перших знахідках людських кісток територію обгородили, привезли деревʼяні стелажі, на яких складали одяг, взуття й черепи. Деякі з черепів мали довгі заплетені коси. Удалося встановити, що вік покійниць був приблизно 17–18 років.

Потім знайшли й інші речі: файки, окуляри, гребінці, сережки, зубні щітки, ложки. Усі вони зараз перебувають у музеї «Демʼянів Лаз», відкритому у 2009 році. Більша частина музейного реквізиту — це людські кістки й черепи, на яких помітні сліди катувань і побоїв: забиті в голову цвяхи, кістки, пробиті багнетами.

Розкопки тривали 40 днів. У них брали участь як історичні організації, так і прості люди, що прагнули знайти своїх родичів. Було розрито три ями й знайдено 518 осіб, серед яких 359 чоловіків і 159 жінок. Імена й прізвища 422 нещасних були ідентифіковані. Були ідентифіковані й імена дев’яти катів нквс. Один з них, міланов, останні роки життя провів у лікарні у Вінницькій області. Під час допиту він не дивився нікому в очі й тільки промовляв: «Я не стрелял. Я только сбрасывал мёртвых в ямы. Мне приказали». Дочка й дружина відмовилися від ката. Він помер у лікарні самотній і забутий усіма.

Знахідки спричинили фурор у суспільстві.

Коли тіла були перепоховані, у Демʼяновому Лазі зібралося близько 300 тисяч осіб. радянська влада офіційно не визнала трагедії Демʼянового Лазу. Розкопки в Демʼяновому Лазі стали поштовхом до пошуків інших масових поховань українців на Івано-Франківщині. У 1990 році в селі Посіч було знайдено ще 36 тіл убитих. 

Сьогодні меморіальний комплекс «Демʼянів Лаз» — це унікальний музей на заході України. Його обов’язково треба відвідати, бо з осені 1939 року по осінь 1940 року радянська влада репресувала близько 10 % населення Галичини — понад один мільйон сто тисяч людей. Не даймо катам приховати злочини! Памʼятаймо!