Як зросійщували школи УРСР з 50-х і до розвалу союзу

Міфи про українську мову з’явилися задовго до виникнення радянського союзу — у часи російської імперії, але в цій статті ми розглянемо тільки події ХХ століття.

Після замилювання очей у вигляді політики українізації прийшло тотальне зросійщення в усіх сферах життя. Так, у 1938 р. вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), згідно з якою в усіх школах національних республік та областей мала викладатися російська мова. Це стало поштовхом до обмеження використання корінних мов.

У 1961 р. КПРС затвердила нову програму про «злиття націй» у єдиний радянський народ.

Маленькі народи зникали взагалі, а великий відсоток представників відносно численних народів починав уживати російську мову як основну або навіть уважати її рідною. Можемо помітити, що за переписом 1926 р. кількість неросіян, що вважали російську мову рідною, становила 6,4 млн, у 1959 р. — уже 10,2 млн, а в 1989 р. досягла 18,7 млн. Посилення зросійщення було дуже помітне у воєнні та повоєнні роки. Військові частини лишали за собою право на зміну неросійських прізвищ, адже вони були сороміцькі, негідні військового звання чи навіть будь-якого шанування. Тож після закінчення Другої світової війни нерідко Запорожець ставав Запорожцевим, Хрущ — Хрущовим, Лебідь — Лєбєдєвим тощо. Відтак ці прізвища ширилися територією України, і мати звичайне українське прізвище ставало вже непрестижно. Схожу ситуацію спостерігаємо в мовному питанні, не тільки на державному рівні, а й у повсякденні. Містяни й робітники в містах спілкувалися російською мовою, бо нею велися всі документи і професійна термінологія була теж російська. Діти в школах цькували українськомовних однолітків, називаючи їх селюками, пройдисвітами.

У столиці та всіх великих містах УРСР 80 % шкіл були з російською мовою навчання. Згідно зі статистикою 1950–1960 років, кількість учнів в українськомовних школах зменшилася на 16,8 %, натомість у російськомовних збільшилася на 13,2 %. У бібліотеках того часу книг українською мовою було лише 10–20 % від загальної кількості, але навіть ті, що були, проходили жорстку цензуру. Загальнодоступна преса, що видавалася в москві, просто передруковувалася та поширювалася серед населення. Кількість виданих брошур та журналів українською зменшилася майже вдвічі, а на зміну їм приходили російськомовні. Через масові репресії проти українських письменників дітям доводилося читати вірші про «могутню комуністичну партію», а перед очима щоденно майорів портрет леніна. І це був лише буквар. З раннього дитинства голови учнів заповнювали «ватою» про любов вождя до дітей, «красноє знамя», «вєлікую дєржаву», нав’язували почуття поваги та захоплення комуністичною партією, яка «твердо веде народ ленінським шляхом» навіть після його смерті. Поширені були віршики про те, як владімір ілліч усміхається до всіх ласкаво зі свого портрета, проводжаючи дітей до школи та зустрічаючи їх там.

Політехнічні, медичні, економічні, торговельні, промислові та інші заклади вищої освіти були тотально зросійщені. Таким чином кількість московитів на нашій території зростала. Випускники вишів мріяли про прекрасне майбутнє в столиці срср, адже вважалося, що можливостей для реалізації там було в рази більше.

На мовному фронті боротьба з буржуазним націоналізмом активізувалася двічі — арештами дисидентів у 1965–1966 рр. і в 1972 р. Чистки серед редакцій журналів та газет, Академії наук України, виправлення так званих ідеологічних помилок у журналах і сценаріях до фільмів формували омріяне владою радянське зросійщене суспільство. Усе більше й більше населення України починало вважати своєю рідною мовою саме російську. Особливо це явище було помітне в регіонах, де проживало багато росіян: АР Крим, Одеська, Харківська області, Донбас. 

У 1979 році на Ташкентській конференції російська мова була визнана «мовою дружби народів».

На жаль, радянська влада була дуже успішна в суцільному зросійщенні населення срср.

Навіть зараз існують люди, що вважають, що мова не на часі, аргументуючи це лише завченим висловом «какая разніца». Якби це дійсно було так, чи забороняли б нашу мову, літературу, культуру з такою ненавистю та жагою до знищення? Чи розстрілювали б українців просто за висловлення громадянської позиції? І чи забивали б голови дітей пропагандою? Відповідь однозначна — ні. Мова — це кордон, зброя, головна відмінність нас від ворогів. Шлях до нашої незалежності простягається через усвідомлення того, ким ми є і ким ми хочемо бути. Наступні покоління не мають страждати від воєн, які розв’язує сусідня недокраїна, а для цього ми мусимо відродити велич козацького роду, зберегти в собі той дух незламності й сили, що окриляє нас щодня, і зробити все, щоб наші діти не зазнали утисків і впливу пропаганди. Тож вивчаймо історію та поширюймо українську мову.